|
(казка)
Сонце сіло за долину...
Он і місяць вже зійшов..
— Василино, Василино!
Де поділася ти знов? —
Нянька дівчину гукає, —
Повертайся вже мерщій!
Весь палац тебе шукає.
Зве до себе батько твій.
— Знов, мабуть, вмовляти буде,
Щоб я вийшла за Іллю,
Але ж він мені не любий,
Краще я себе втоплю.
— Ой, дитинко, як так можна!
Наш Ілюша — богатир!
— "Богатир неперможний!" —
Він надутий, як пузир!
Вихваляється постійно,
Як він ворога рубав:
"Захисник я вам надійний,
Навіть змія нашугав".
Він лише від зброї мліє.
З ним так нудно, що хоч плач,
Бо сміятися не вміє...
Він — не мій герой, пробач!
— Ну, ходімо вже в палати,
Батько випустив вже пар.
— Няню, як же я не рада,
Що мій батько – це наш цар.
Він шукає наречених –
Принців та богатирів.
Тільки все це не для мене,
Всі не кращі упирів.
Няню, що мені робити?
Я не хочу заміж так!
Нареченого ж любити
Треба, нянечко, чи як!?
— Василинко, ти ж царівна,
А царівни заміж йдуть
Переважно підневільно...
— Няню, ні! Цьому не буть!
Повернулися в палати
Та вклонилися царю:
— Не свари мене знов, тато,
Я Ілюшу не люблю.
Ще скажу: сестрі молодшій
До вподоби цей Ілля.
Він для Полі найсолодший,
Хай вона іде, не я.
— То бери за чоловіка
Графа Жака де Пусто.
— Батьку! Він який за віком?
Йому років, мабуть, сто!
— Ну тоді виходь за принца
Королівства Вассерплатц,
Вчора він прислав міністра
З подарунком у палац.
— А якщо йому відмовлю?
Ну навіщо він мені?
Принц кохає... риболовлю,
Дні проводить у човні.
Знов, мабуть прислав салаку?
Він по рибі фахівець.
І з якого переляку
З ним піду я під вінець?
— Ну тоді за фон-барона
З королівства Сіньсіяк?
— Ні, мені і ця персона
Не підходить аж ніяк...
Граф, барон та принц пихатий,
Ще вояка-богатир...
Я не хочу їх всіх знати.
Краще, батьку, в монастир!
— Все! Твої набридли примхи:
Я їх чув вже разів сто.
Не такі для тебе принци? —
Хай бере тебе будь-хто!
Ти догралась, Василино!
Вже не вірю я сльозам!
Прийде сватать дідько в глині –
Я йому тебе віддам!
Той, хто перший буде сватать,
Хай тебе і забира!
— Батьку, як це називати?! —
Серце в дівки завмира...
— Бо ти вперта, як ослиця.
І ні слова більш! Мовчок!
Йди з очей моїх в світлицю,
Я втомивсь від балачок...
***
А на ранок у палаці
Біганина, гамір, бум.
Василинонька – до няньці:
— Чом у нас в палаці шум?
— Ой, дитинко, до палацу
Завітав Кощій зрання,
Він привіз цареві цяцю –
Златогривого коня.
Цар зрадів, як та дитина,
І Кощію обіцяв,
Що відасть тебе в дружини,
(Таке рішення прийняв) .
— Що? Мене віддасть Кощію?
Він же ж вла́дар темних чар!
— Василино, я душею
проти цього, тільки ж цар...
І дівчи́на зрозуміла:
З нею цар не шуткував.
Аж з лиця вся помарніла,
А Кощій – той здивував:
Подивився їй у очі,
Посміхнувся і сказав:
– Василина як не хоче,
Я б дочку молодшу взяв.
– Батьку, ні! Нехай вже Поля
Вийде за свого Іллю.
І, якщо це Ваша воля,
За Кощія я піду.
***
Трактом, що лежить в долині,
Мчить карета золота.
У кареті Василина,
Сум нещасну огорта.
Після пишного весілля
Чоловік її забрав.
Все, закінчилось привілля,
Більш нема у неї прав.
Подивилась на Кощія
Непомітно, крадькома:
"Шлюб цей – то ярмо на шию,
Я погодилась дарма.
Хто він, цей Кощій треклятий?
Он, сидить, як той упир.
Весь блідий, худий, косматий,
Зовсім він не богатир.
Не старий, як на мій погляд,
Вік середній в чаклуна" ...
— Вже завершила свій огляд? —
Голос раптом пролунав.
Не такий я вже й каліка –
Звикнеш, треба тільки час.
Будеш слухать чоловіка –
Буде все чудово в нас.
Василина аж здригнулась:
"Що чудово може буть?"
Потім гірко посміхнулась:
Треба свій палац забуть,
Батька, няню та Полинку,
Всі прогулянки в садку...
Витерла в очах сльозинки
Та й затихла у кутку.
***
Ось карета зупинилась,
Каже чоловік: "Ходім!"
Василина подивилась –
Гарний у Кощія дім:
Не палац, не замок темний,
А привітний теремок.
Хвилювалася даремно:
В'ється з комина димок,
Пахне печивом з ваніллю...
Он, старенька підійшла,
Зустрічає хлібом-сіллю.
В дім дівчи́на увійшла.
Обійняв Кощій стареньку:
Здрастуй, няню, ось і я.
Бачиш дівчину тоненьку –
З нею ми тепер сім' я.
Василино, це Одарка,
Зараз познайомлю вас:
Няня, ключниця, кухарка
Й добра фея водноча́с.
Няня дівчині всміхнулась:
Ну, красунечко, проходь.
– Що ж ти, Кошо, – озирнулась, —
Жінку до кімнат проводь.
Показав Кощій світлицю:
– Це твоя, я – супроти́.
Не вважай, що це темниця,
Можеш скрізь гуляти ти,
Тільки в межах цого двору,
За ворота – то ні-ні!
Я від'їду. Буду скоро.
Ось кулон тобі, візьми:
Як одягнеш цю прикрасу,
То ніколи не знімай.
Потім вийшли на терасу:
— Все, поїхав я, бувай!
Здивувалася дівчи́на:
Він забув про брачну ніч?
Ні, однак, він – молодчина:
Краще бути врізнобіч.
Може, все не так погано?
Буду жити в терему.
Завтра вранці встану рано,
Оглядати двір піду.
Подивилась на прикрасу:
— Наче череп з кришталю́. —
Й надягла на шию зразу, —
Так його не загублю.
Повечеряли з старою,
Все так смачно – благодать!
— Доню, йди в свої покої
Та лягай відпочивать.
Василина так втомилась,
що із радістю пішла.
У кімнаті в себе вмилась
І у ліжечко лягла.
***
Вранці дуже рано встала,
Оглядати двір пішла.
У садочок закохалась –
Там черемха розцвіла.
Двір чистенький, всюди квіти.
Кури, виводок гусей...
Тут би жити та радіти,
І приймати тут гостей...
Тихо підійшла Одарка:
—Добрий ранок, як спалось?
— Та не холодно, не жарко,
Все мені сподобалось.
Няню, можете сказати:
А який він, Коша ваш?
Що мені в житті чекати?
Хто він? Воїн, маг, торгаш?
— Всьо́го, донечко, потроху,
Все побачиш ти сама.
Ти облиш свою тривогу,
Непокоїшся дарма.
Він чаклун, але він добрий,
Не якийсь там сірий вовк.
Воїн вправний та хоробрий,
І у чарах знає толк.
Нещасливий тільки в шлюбі:
П'ять разів втрачав дружин.
Слухайся його, голуба,
І не буде він один.
Попередні всі дружини
Норовистими були,
Всі лягли у домовини –
Слухатися не змогли.
Будь за них ти розумніша,
Бачу, дівка гарна ти.
Може, будеш щасливіша,
Долю можеш тут знайти.
— А чому такий худий він,
І обличчя все бліде?
— О, – почувся няні стогін,
Йому дуже було зле.
Що безсмертний він – омана,
Смертний він, як і усі,
Він просидів у кайданах
Аж три роки у пітьмі.
Є у Коши давній ворог:
Цар-дівиця молода.
В неї вад – аж цілий ворох,
І до того ще й руда.
Відьма – так я проголошу,
Закортіло влади їй.
Полонила мого Кошу,
Посадила серед змій
У гнилу глибоку яму,
(як він, бідний, вижив там?)
Не прийду ніяк до тями:
Повідомив як братам?
Браття названі є в Коши:
Сірий Вовк та Чорний Крук.
Вони вірні та хороші.
Враз метнулись: "Де наш друг?"
І помчали визволяти
Полоненого з біди.
Крук у небі став шукати,
Вовчик бігав по землі.
І, таки, знайшли Кощія,
Якось витягли його.
Цар-дівиця Веремія
Не добилася свого...
Він не зовсім ще оклигав,
Бачила ж, який блідий.
А сидить, вивчає книги,
(Що добравсь до них, радий).
Ну, а зараз десь поїхав
По важливих справах він.
А для тебе буде втіха –
свій новий вивчати дім.
Погуляй, пороздивляйся:
Там – садок, а там – город.
У ставочку покупайся,
Тут багато насолод.
Подаровану прикрасу
не знімай, не загуби.
Тільки з нею маєш шанси
Ти уникнути біди.
І стара пішла по справах,
Василина – у садок.
Там посиділа на лавах,
Подивилась на ставок.
Гуси плавають, пірнають,
Береги у квітах всі.
У садку пташки співають,
Як не тішитись красі?!
"Гарно, нічого казати,
Може, й звикну жити тут.
Дім не гірше, ніж у тата,
Тільки... Коша, як хомут."
Тільки-но його згадала,
А Кощій вже й повернувсь
— Що, не довго ти чекала? —
До дружини посміхнувсь. —
Нас Одарка зве до столу,
Бо обідати вже час.
З Чорномором познайомлю,
Він сидить, чекає нас...
— Ось, зайомся: воєвода,
Вправний майстер ратних справ.
– О, яка чарівна врода,
Де таку красу узяв? –
Підморгнув той Василині...
— Ну, сідаємо за стіл.
Ось ягня у журавлині, —
Каже няня, — хліб та сіль.
З апетитом всі поїли,
Запили вином хмільним,
Тому трошки захмеліли –
Стало весело усім.
— Василино, є в нас справа:
Нанести удвох візит
До сусіда. Що цікаво,
Наш сусід – ще той бандит.
— Ну і хто ж він, можна взнати?
— Хан ординців, Нур-Батир,
Їдемо в його пенати
Укладати знову мир.
Він вважає: без дружини
чоловік – не чоловік.
І нападками своїми
Він давно мене допік.
А тепер змінив я статус –
І дружина в мене є.
Хай тепер кусає кактус
І мене не дістає.
А він що, настільки дикий,
Що їсть кактуси, дивак?
— Дивний він, цей хан великий,
І у нього дивний смак.
— Що ж, Кощію, зрозуміло.
Ми від цього не втечем...
Воєводі закортіло
Повправлятися з мечем.
І вони удвох з Кощієм
На край двору відійшли.
Що ж, вони це добре вміють...
— Доню, принеси води, —
Каже няня Василині, —
В мене купа ще робіт.
А колодязь – де калина,
Що росте біля воріт.
Й Василиса із ведерцем
до колодцю швидко йде.
Раптом чує: "Ой, щось з серцем,
Хтось водиці піднесе? "
Відчинила хвіртку дівка,
Бачить: там якась стара,
Що очами так і зирка.
— Ось, напийтеся з відра.
— Ой, дитино, я не можу,
Підійди до мене ти.
В мене ноги вже негожі,
А тобі – лиш крок пройти.
"Як же ж ти, така старенька,
Так далеко забрела?
Місто дуже далеченько,
Й поруч – жодного села" –
Так подумала дівчина
Й за ворота не пішла.
— Може, я і не гостинна,
Бабцю, йди й напийсь сама.
Чи покличу чоловіка,
Хай наллє води у ківш.
А стара, змінившись ликом,
геть пішла собі скоріш.
Посміхнулася дівчина:
Он, побігла швидко як!
Я сьогодні молодчина,
Не підда́лася, однак.
Що схотіла? – От, підлота!
Сподівалась – підійду.
Хай там що, а за ворота
Я не вийду на біду!
***
— Василино, верхи їздиш? —
Чоловік її спитав.
— Ну, якщо мене підсадиш,
То немає легших справ!
— Ну, тоді сідлаймо коней –
І до хана, до орди.
Держи повід у долонях
Й поруч мене будь завжди.
Через довгих три години
Доскакали до шатрів.
Вийшов хан назустріч: — Дивно!
Ти, Кощію, не один?!
— Це нова моя дружина,
Познайомся з нею, хан.
–О, як квіточка жоржина!
Личко біле, як айран!
Не продаш мені дружину? –
Я верблюдів сотню дам.
— Ні, дружина – не скотина.
Не продам, ти ж знаєш сам.
— Ну, тоді ходімо їсти,
Вже готовий плов давно.
А в шатрі – нема де сісти,
Подушки скрізь, от чудно.
— Василино, не соромся,
Це шатер, а не шинок...
Сісти дівчині прийшлося
Біля ханових жінок.
Як поїли, запросили
Всіх жінок піти на двір.
А Кощій із ханом сіли
Укладати договір.
Василина біля коней
Оглядає ханський стан.
А сама стиска в долоні
Чоловіків талісман.
Раптом чує, а іззаду
Хтось до неї підійшов:
— О, дівчино, як я радий!
Хочу я твою любов.
Я – син хана, Нуранба́тар,
Будь дружиною мені.
— Два чоловіки – багато,
Чоловік мій – у шатрі.
— Я Кощій готовий вбити,
А мій батько – вже старий,
Договір нам не потрібний,
Не припинемо розбій.
Звикли ми гулять на воля,
впоперек нам твій Кощій,
В тебе буде інша доля:
Ти дружина будеш мій.
Й Василину оточила
Купа воїнів гидких.
Раптом череп засвітився
Й світлом їх відкинув всіх!
— Ай, шаман ти, Василинко!
То пробач, я те не знав!
— Відійди від мене, швидко,
Поки зовсім не сконав!
Вийшов хан із чародієм,
Посміхнулися удвох:
— А твоя дружина вміє
Учинить переполох.
— Що тут сталося – не в неї,
А в синка свого спитай:
В нього є якась ідея.
Ми ж поїхали, бувай!
***
Чародій все їхав мовчки
Й на дружину поглядав.
— Непокоївся я трошки.
Як ти? — Добре, що спитав.
Поки з ханом ви укрились
Й шурхотіли, мов щури,
Я ледь-ледь не опинилась
Бранкою в чужім шатрі.
Ледь на мене не напали,
Добре череп допоміг.
Не вдалося їм, шакалам!
Ось, що значить оберіг!
— Як мене не буде поруч –
Допоможе він завжди...
Поворот шляху ліворуч.
Василино, нам туди!..
***
Василина скоро звиклась
Із новим своїм життям.
І на батька вже не злилась:
"Тут нема ніяких драм!
Чоловік Кощій хороший,
Не підступний, не страшний".
Навіть вимовити "Коша"
Пару раз вдалося їй.
Дав Кощій книжок цікавих,
В шахи з нею часто грав,
Був привітним та ласкавим,
Вчив варити зілля з трав,
Як прості творити чари,
Як справлятися з дощем...
Василині все цікаво,
Тільки чом у серці щем?
Не було такого дійства,
Щоб її він пригорнув.
Так, навчає чародійству,
Тільки... Хоч би раз зітхнув,
Подивився би у очі,
Василинкою б назвав...
Ах, це мрії все дівочі.
В чоловіка – безліч справ.
По ночах сидить в коморі,
Все чаклує зазвичай.
А буває вдень на дворі
Зве її попити чай
І тихенько розмовляє
Ні про що та про усе...
Чародії... Хто їх знає?
В нас сім'я – ні те ні се...
***
Якось вийшла Василинка
Прогулятись по садку.
Чує: там, де материнка,
Хтось шкребеться в закутку.
— Кошенятко це маленьке!
Йди до мене, "Киць-киць-киць".
Де взялось ти тут, дурненьке?
Звідки?.. Та нема різниць!
Василинонька сміється:
Котик грається, стриба,
Тільки в руки не дається:
— Не впіймаю! От ганьба!
Кошеня біжить, тікає
Та пряменько до воріт!
Василина твердо знає:
За паркан – закритий хід.
Котик вибіг за ворота
Й ніби зве: "Ходи сюди!"
— Це така твоя робота,
Щоб дістала я біди?
Та не вийду я з садиби,
Кошенятко, і не мрій!
Зиркнув котик оком, ніби
Розчарований та злий
І чимдуж помчав до гаю,
Зник, неначе й не було.
"Я комусь тут заважаю,
Відчуваю: поряд зло".
Запитала потім в няні:
— Чорне НАШЕ кошеня?
— Наших два рудих, весняних,
Чорний кіт – якась дурня.
***
День минає, другий, третій...
Раптом вісник від царя:
Цар лежить, чекає смерті
Й лікарям не довіря.
Василина сполошилась:
— Треба їхати, Кощій!
Скільки батькові лишилось?
Тож збираймося мерщій!
Може, чарами своїми
Допоможеш ти йому?
— Він же, геть ще, не в сивинах,
Розхворівся він чому?
Переїв, мабуть, щербету
Чи заморської халви...
Швидко запрягли карету.
"Батьку, тільки доживи!"
Ось, добрались до палацу.
Цар зустрів їх, обійма.
Дав з дороги випить квасу
Й каже: — Доню, дорога,
Й зять люб'язний мій, Кощію,
Вибачайте, що збрехав.
Я лише на сум хворію –
Скучив та гінця послав.
А тобі скажу, Кощію,
Забирай свого коня.
Я від нього вже дурію:
Балачки не зупиня.
Я ж не знав, що він говорить,
(Знає навіть матюки) .
Він таке у стайні творить –
Повтікали й пацюки!
Засміявсь Кощій: — Ну, добре,
Заберу його назад..
Кінь він вірний та хоробрий,
(Тільки ляпа невпопад).
***
Няня дівчини раділа:
Василинонька при ній,
Що від щастя ледь не мліла,
(що ще треба цій старій)?
І Полинка із Іллею
Були раді бачить їх.
Як гуляли по алеї –
Було чути гомін й сміх...
Час прийшов додому їхать –
Сльози витерли – й вперед.
— Ну, тепер до нас заїхать
Буде, батьку, ваш черед.
***
У дорозі було смішно:
Балачками кінь займав.
— Досить, Джокер, вже потішив,
Я від сміху ледь не впав.
— Я замовкну, я не гордий,
тільки цукру дай мені.
— Джокер, ти – нахабна морда.
Досить всякої дурні!
Наближаємось до дому.
— Як давно я там не був!
Буду спати на соломі, —
Кінь сказав так й підстрибнув.
— А хіба у царській стайні
На соломі ти не спав?
— Спати в стайні? — Ні, звичайно!
Що, немає інших справ?
Кобилиць там так багато:
Білих, сірих, вороних.
Працював я там завзято –
Ледь відбився я від них...
— Джокер, ти колись замовкнеш?
Я тебе покину тут.
— Ні, хазяїне, не зможеш.
— Та замовкни, шалапут!..
Аж до кольок реготались
Від коневих балачок.
До садиби ледь дістались.
— Джокер, в стайню – і мовчок!..
***
Дні проходять, час минає –
Ось вже й осінь на дворі.
Василинонька зітхає:
"Сидимо, як у норі.
Чоловік мій все чаклує
У коморі при свічках,
А дружину не милує
Й не цілує по ночах.
Бачу, я йому не люба.
Взяв для статусу, мабуть" ...
Няня тут прийшла: — Голубо,
Гості у світлиці ждуть.
Браття названі з'явились:
Сірий Вовк та чорний Крук.
Василинка розгубилась:
— Може, я залишусь тут?
— Ні, на тебе всі чекають.
То ж, дитинко, поспішай.
Щось тобі сказати мають,
Я ж піду поставлю чай.
Василина привіталась.
Посміхнулись й гості їй.
— Слухай, люба, так вже сталось, —
Каже дівчині Кощій, —
Твій кулон мені потрібний
Для важливих дуже справ.
— То ж дарунок твій був хибний?
Нащо ж ти мені брехав?
— Нам дозволь все пояснити, —
Кажуть Вовк та чорний Крук, —
Цар-дівицю полонити
Хоче твій Кощій без мук.
А для того нам потрібні
Чари всі, весь арсенал.
Твій кулон в оправі срібній
Містить певну частку чар.
Кожна крапля знадобиться.
Можеш дати оберіг?
— Дам. Нехай приходять вбивці
Й вб'ють мене. Так, чоловік?
Знаю, я тобі не люба,
То навіщо ж дарував? —
А сама вже носом хлюпа.
— От, немає більше справ,
Ніж втішать дурне дівчисько!
Хлопці, все. Даю відбій.
Не спасе нас ціле військо,
Бо без черепу — не бій.
Не здолати Цар-дівицю,
Хай живе і творить зло...
— Ось, поклала на полицю,
Здогадалася давно,
Що тобі я не важлива.
— Не мели дурниць пустих.
Ти розумна, ти вродлива
І чарівніша за всіх!
Поки будеш у садибі,
То ніхто тебе не вб'є.
Каже дівчина: — Спасибі, —
Потім згодом додає:
— Вибачай, я просто звикла,
Що кулон твій – при мені.
Якщо зло покаже ікла,
То згорить воно в огні –
Оберіг мене врятує...
А без нього — як без рук.
— Чоловік твій не шуткує, —
Раптом висловився Крук.
Кожна крапелька магічна
Допоможе завтра нам.
День потерпиш? Не критично?
— Пробачайте нам, жінкам.
Ми дурні та полохливі,
(Вже така жіноча стать).
Нерозважливі, мінливі...
Ні, не нам світ рятувать.
Добре, день перетерплю я,
(Ні ногою за паркан) .
Я посиджу, посумую...
Забирайте талісман.
— От і добре. Хлопці, чули?
Завтра наш здійсниться план.
Силу чарами здобули –
Відьму зловимо в капкан.
А для спокою для твого
Воєвода буде тут.
Не пропустить він чужого.
Все, пішли ми. Справи ждуть.
***
Засвітилися сузір'я.
Ніч змінила день важкий.
Тихо ходить по подвір'ю
Воєвода-вартовий.
Василина засинає
Не легким, тривожним сном:
"Відьму десь Кощій шукає.
Важко бути чаклуном..."
Раптом будить воєвода:
— Василинонько, вставай!
Нас чекає вже пригода:
Швидше на коня сідай.
— Де ж той кінь? — Та за ворітьми,
Вже осідланий стоїть.
Постраждав Кощій від відьми,
Буде тут вона за мить.
Ну а я тебе врятую,
Швидше, швидше, поспішай!
Я з тобою помандрую –
Відвезу в твій рідний край.
Чорномор відкрив ворота,
Дівку випхав і... закрив.
— Чорноморе! От, сволота!
Що ти, злидню, наробив?
Ти збрехав мені, паскудо,
Відчени мерщій мені!..
— Спить вояка непробудно,
Все це робить він у сні:
Я його зачарувала, —
Вийшла відьма із пітьми. —
Ти мене роздратувала,
Зараз вмиєшся слізьми!
Василина озирнулась:
"Що робити? Це кінець?"
Потім гімко посміхнулась:
"Будь, що буде! Хай їй грець!"
Відьмі каже Василина:
— А ти хто? Невже Яга?
І прийшла у цю хвилину,
що заїла, мать, нудьга?
— Я – Яга? Та як ти смієш!
Неподобства не терплю!
Я – цар-діва Веремія,
І тебе я зараз вб'ю!
— Та що я тобі зробила,
Що ти вишкірилась так?
— Ти мою надію вбила:
Був Кощій би одинак –
Я б його вже полонила
Й відібрала все, що є.
А як в нього є дружина –
Він сильніший враз стає.
Прочитала я у книзі
(не в звичайній, чарівній)
Що Кощій у всякій кризі
Залишається живий,
Як у нього є дружина.
А цього я не люблю!
П'ять дружин звела в могилу –
І тебе, нахабо, вб' ю!
"Треба з нею розмовляти,
Потягнути трохи час,
Бо нема куди тікати.
Сонце зійде – зникне враз".
— Не дивись на схід, дурепо,
Часу вдосталь є у нас.
Чоловік твій скаче степом –
За примарою погнавсь.
Він тобі не допоможе,
Навіть, дівчино, не мрій!
— Брешеш, нечисть ти ворожа!
Бо Кощій мій – не дурний!
Тільки вимовити встигла,
Чує: поруч кінь заржав.
Веремія враз застигла,
Наче гонор хтось злизав –
Це Кощій із Круком й Вовком
Оточили відьму враз.
— Так-так-так, — він зиркнув оком, —
Що тут діється у нас?
— В нас свої, дівочі справи, —
Каже відьма, — так, дурня.
— Так, веселі ці забави:
Вбити жінку – реготня!
Веремія розгубилась:
— Ми балакали собі.
Відьма начебто знітилась,
Але труситься в злобі.
Раптом викинула руку,
З неї – магії потік:
— Вб'ю твою, Кощію, суку,
Бо не з нею оберіг!
Та Кощій не спав: миттєво
Василину заступив.
— Твої чари – не суттєві, —
Й цар-дівицю враз схопив.
Припечатав оберігом –
Відьма зойкнула і вмить
Налилось обличчя гнівом,
Ледь від злості не димить –
І чаклунка обернулась
На зловісну зграю ос.
Василиса посміхнулась:
Сонце встане вже ось-ось.
Перший промінь показався –
Спалахнули оси враз...
— План сьогоднішній наш вдався!
Он, останній вогник згас.
Все, немає злої відьми!
Василинонько, ходім!
Годі бути за ворітьми,
Поспішаймо всі у дім!..
Воєвода ледь не плаче,
У очах його – журба.
Біля нього Джокер скаче:
— Ой, ганьба тобі, ганьба!
— Годі, Джокере, не смійся,
Зачарований я був.
Краще в стайню йди, погрійся,
І тебе я щоб не чув!
Кінь послухавсь воєводу
Але висловитись встиг:
— Щось сьогодні від походу
Зовсім я не чую ніг.
Я пішов, а ви гуляйте,
Бачу я, до чого йде.
Свято весело справляйте:
Більш немає зла ніде.
***
Довго всі бенкетували,
Поки не звалились з ніг.
І Кощія величали,
Василину, оберіг.
Крука з Вовком частували,
Підливали їм винця.
Потім всі пісні співали...
Й казочка дійшла кінця.
ID:
943288
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний ВИД ТВОРУ: Поема ТЕМАТИКА: Вірші поза рубриками дата надходження: 26.03.2022 11:31:06
© дата внесення змiн: 26.03.2022 11:32:48
автор: Денисова Елена
Вкажіть причину вашої скарги
|