ТЕЛЕФОН
(із збірки "Подарунок милій донечці")
Що таке “дефіцит”? Мабуть, це знають усі, але думаю, що сучасна людина відчуває його не так гостро, як покоління людей, що жили за часів Радянського Союзу після війни з фашистськими загарбниками 1941-1945рр.
Бо тоді майже все було “дефіцитом”.
Одяг, взуття, тканини, будматеріали — всього не вистачало, за всім треба було вистоювати в довжелезних чергах. І це, незважаючи на те, що і грошей у людей було мало: зарплати невеликі, ще й держава примушувала купувати облігації, тобто, “позичала” гроші у свого народу на відбудову країни після війни.
Тож, і гроші були “дефіцитом”.
Ішли роки, поступово життя поліпшувалося, магазини заповнювалися товарами, але “дефіцит” був на рідкість живучим і непереможним. Ніколи не можна було передбачити, що саме стане наступним “дефіцитом”.
То раптом зникала з продажу сіль, потім, через певний час вона з'являлася, зате кудись зникали сірники, чи сода, цукор, чай, оцет, борошно, масло або ковбаса. Тому, вже з раннього дитинства я знала: треба завжди мати запаси! І у нас вони завжди були і регулярно поповнювалися. У кухонному столику стояло з десяток пачок солі, зверху на грубі, (майже під стелею, подалі від дітей!), завжди лежали коробочки сірників.
А ось масла чи ковбаси не запасеш, тож доводилось обходитися, бо в часи мого дитинства ще і холодильників не було.
Пам'ятаю як вперше красивий, білого кольору, емальований металевий холодильник з'явився у продажу в нашому магазині. Він мені дуже сподобався і я відразу розповіла таткові про те диво. Він задумливо подивився на мене і сказав:
- А для чого він потрібний? І грошей у нас немає.
Мабуть так думала більшість людей, бо той холодильник довго стояв у магазині, ніхто не купував. Це потім, пізніше, холодильники стали дефіцитом, щоб купити, треба було записуватися в чергу, яку вели і за якою слідкували самі покупці, в якій кожного тижня треба відмічатися (бо викреслять!), і довго чекати, коли чергова партія бажаного дефіциту надійде у продаж. За день його “розмітали” з магазину.
Усі речі, якими люди наповнювали свій добробут, доводилося “діставати”. Або довго чекати, доки підійде черга, або переплачувати спекулянтам, або давати хабарі продавцям, завмагам чи іншим служителям торгівлі. Щасливішими були ті, хто мав “блат”, тобто, родичів, друзів чи знайомих, що займали впливові посади і мали доступ до розподілення дефіциту, або самі його розподіляли. І тоді діяли за схемою: “ти мені, я тобі”. Про таких навіть складали жартівливі куплети, і гумористи всесоюзного масштабу співали в престижних залах: “Ви нам — телевізор, ми вам — телефон”.
На жаль (чи на щастя?), у нас з чоловіком ні “блату”, ні грошей на переплати і хабарі не було, тож все доводилося купувати через багаторічні страждання і відмічання в довжелезних чергах. Телевізор, холодильник, килим, меблі, і інші, необхідні у побуті речі. Але найважче випробування ми пройшли, доки, нарешті, вдалося встановити в квартирі телефон.
Квартиру ми одержали в 1967 році і відразу подали у міський вузол зв'язку заяву з проханням встановити телефон. Він був нам конче потрібен. Мобільників у ті часи ще не винайшли, в місті не було у нас ніяких родичів, і таке “чудо Х1Х століття”, як телефон, дозволяло хоч якось контролювати сина, якому незабаром йти до школи. Незабаром — це через три роки, тож, за цей час, може, підійде наша черга. Тим більше, що були третіми.
Приймаючи заяву, нам пояснили, що встановити телефон буде непросто, бо квартиру ми одержали не нову, і в свій час, при заселенні, ліміт на кількість телефонів у будинку було повністю вичерпано. Так що треба чекати або розширення АТС, або коли хтось із тих мешканців, у кого є телефон, виселиться з квартири, то тоді, в порядку черги, комусь можуть встановити.
Час спливав, ми регулярно навідувались у вузол зв'язку, дізнавалися, як просувається черга. Коли син пішов до першого класу, ми були другими.
- А хто ж перший? - поцікавилася я. - Скажіть прізвище.
- Прізвище? - працівниця АТС пошукала в списках, - Дуреманов. Живе у 58 квартирі. Він на два роки раніше від вас подав заяву.
Прізвище було незвичне, запам'яталося. Ну що ж, нічого не вдієш. Ми терпляче чекали.
Ось і ще п'ять років промайнуло, ми в черзі були другі. Якось, ідучи з роботи, я розговорилася з сусідами-пенсіонерами, що завжди сиділи на лавочках біля під'-їзду, і поскаржилася на своє “невезіння”. Ось, мовляв, старший син закінчив шостий клас, вже й молодшому скоро до школи. Ми з чоловіком з ранку до вечора на роботі, діти цілими днями безконтрольні. А черга на телефон стоїть на місці: перший Дуреманов, а ми — другі.
- Дуреманов? - здивувалися сусіди. - Та він вже декілька років як не живе у нашому будинку! Кажуть, що взагалі з міста виїхав!
На другий день я була у вузлі зв'язку. Довго добивалася, щоб Дуреманова виключили із списків, бігала за всілякими довідками то в ЖЕК, то в паспортний стіл. Але таки добилася!
Тепер ми були в черзі першими!
Пройшов ще рік, і я знову пішла взнати про можливість установлення телефону.
- Ви в черзі другі, - повідомила працівниця Шурочка, яку я вже впізнавала навіть здалеку, у вуличному натовпі.
- Знову другі?! А хто перший? І чому?! - Шурочка пошукала у своїх паперах: - Перший — Дуреманов.
- Як, Дуреманов?! Він давно виїхав з міста! Я ж торік приносила вам купу довідок, хоча це не мій обов'язок. Шукайте. І виправте в своїх списках.
- Виїхав? - здивувалася Шурочка. - Добре, я уточню. Навідайтесь через місяць.
(Далі буде)
ID:
867500
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 10.03.2020 09:59:21
© дата внесення змiн: 10.03.2020 09:59:21
автор: Людмила Григорівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікаво гортати сторінки життя. Правдиво описано! Скрізь так було у ті часи. 
