Села, села... кинуті хати,
Ніби хан пройшовся тут війною.
Здичавілі нявкають коти
І "киць-киць" обходять стороною.
Нудиться криниця без води,
Під калину тулиться кудлату.
Невідомо вже, ведуть куди
Залишки радянського асфальту.
По пустих сараях вітру свист,
Що й не відрізниш хліва від хати.
У полон взяв села терорист,
Та нема кому їх захищати.
Зграєю звиваються круки,
Де була колись колгоспна стайня -
В вікнах повибивані шибки,
Глина осипається остання...
Скільки ж тут родючої землі...
А чия? Нема кого спитати.
Бо давно, хто жив у цим селі,
По шпаківнях всаджені "за ґрати."
Села, як вам стати у весь ріст?
Ви, немов на милицях солдати,
Змучені заручники у міст,
Вироком засуджені до страти.
Ох, село... зруйновані хати...
Нашого народу ти колиска.
Шкода, що невидимі кати
Під твоїм життям підводять риску.
це штучно ... вже десятки років ... навіть незалежність не зупинила цього ... без такого села не буде нашої нації ... це її основа ... основа національної культури ... дуже шкода, що ми цього не розуміємо
Мы с мужем часто раньше выезжали за город,там конечно такие картины,что слёзы наварачивались от увиденного...
А в городе хаос и нет никому дела до сёл и деревень,до тех жителей...
Старшие люди живут не только бедно,но их ещё и лечить негде,да и не хотят. А ведь не так давно,самые добрые и отзывчивые люди были именно из села...((
Тема надзвичайно болюча для мене. У батьківському селі вулиці опустіли:хто де, а старші за межею здебільшого.Отак кожного разу приїжджаю насамперед на цвинтар:там родина і майже всі сусіди
я Вам навіть більше скажу, Ірино. Надихнув мене саме цей Ваш рядок "До дахів, зсутулених від втрат". Я і ритм у Вас поцупив - вибачайте. Спдіваюся, хоч плагіатом не пахне