Села, села... кинуті хати,
Ніби хан пройшовся тут війною.
Здичавілі нявкають коти
І "киць-киць" обходять стороною.
Нудиться криниця без води,
Під калину тулиться кудлату.
Невідомо вже, ведуть куди
Залишки радянського асфальту.
По пустих сараях вітру свист,
Що й не відрізниш хліва від хати.
У полон взяв села терорист,
Та нема кому їх захищати.
Зграєю звиваються круки,
Де була колись колгоспна стайня -
В вікнах повибивані шибки,
Глина осипається остання...
Скільки ж тут родючої землі...
А чия? Нема кого спитати.
Бо давно, хто жив у цим селі,
По шпаківнях всаджені "за ґрати."
Села, як вам стати у весь ріст?
Ви, немов на милицях солдати,
Змучені заручники у міст,
Вироком засуджені до страти.
Ох, село... зруйновані хати...
Нашого народу ти колиска.
Шкода, що невидимі кати
Під твоїм життям підводять риску.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823842
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 02.02.2019
автор: Ярослав К.