Так замело, ніби в душу завіяло,
Крижаним поглядом, морозним подихом,
Як би мені зі штахетів цих вирватись,
Із мрій порожніх з чуттєвим голодом.
Як би цим снігом брехню присипати,
Щедро даровану твоїм рідним голосом,
Чи зішкребти зі шляху життєвого
Всі ці болючі й оманливі спогади,
Щоб не крижило вітрами минулого,
Гострою тугою по серцю застиглому.
Аби навесні все лихе розтануло
І зиму з мене нарешті вигнало...
