Я за срібло тебе не викуплю,
І не виплачу, і не вимолю,
Знов не станеш ніколи ти моя –
Час усе затягнув у вир…
Потонули у вирі спогадів
Перші вранішні сонця промені,
Від яких нас, коханням стомлених,
Затуляє дубовий бір.
Білі плечі, волосся золото,
А у тілі вирують молодість
І бажання, не владні сорому,
Наче спрага у день жаркий.
Ми горіли вночі у пристрасті,
А на ранок проміння блиснуло –
І обоє пізнали істину:
Часу обмаль, бо він – сліпий.
Він існує у вічній темряві
І коханню відводить терміни.
Не протиснутись через терни нам,
Не вернути його назад.
Залишаються тільки спогади
Про любов, про жагу, про молодість,
Про зелений вогонь у погляді
І про втрачений зорепад…
Бір дубовий шумить під хмарами,
Небо знову горить стожарами,
Та не здатні ми навіть чарами
Повернути кохання вир.
Ні за срібло тебе не викупить,
І не виплакать, і не вимолить,
Знов не станеш ніколи ти моя.
Але мрію про це, повір!
Лютий 2025 року
