я тихо заплачу, та не від печалі
Душу відкрию , на місяць новий
я тихо заплачу, а ніхто не побачить.
як швидко ти став для світу чужий.
Ти ніби існуєш, та вже не свідомо
Блукаєш по місту розгублених душ,
Ти знає, як важко бути самому
Як інколи навіть не хочеться в душ.
І ніби здавалося б все як раніше
Будинки старі, старий жовтий сад,
Він вчора ще цвів, він був яскравіше
Сьогодніж позбавлений коліру й барв.
Я хочу щоб люди тебе пам'ятали,
Як це до кінця робитиму я.
Щоб завжди людей своїх визнавали.
Бо сім'я це народ, а народ це сім'я.
