Ой, сину, сину! Чом як журавель,
Ти восени полинув на чужбину,
За океан, за тридев’ять земель?
Батьків старих, згорьованих покинув.
Курличуть в синім небі журавлі,
Клином журливим в вирій відлітають,
Сумне прощання їх «Курли-курли»,
незрозумілим щемом огортає.
Летять, летять на чужину, в тепло,
Весною знов повернуться додому
Туди, де вперше стали на крило,
В краї, де все їм рідне і знайоме,
Де квітне білим сном вишневий сад,
Де журавлі селились споконвічно
Тут виростять в любові журавлят,
Бо ця земля їм рідна буде вічно.
Єдиний сину! Мов невдячний птах,
Чому не повертаєшся з чужбини?
В заокеанських царствах, чи світах
Ти не знайшов ні діла, ні родини!
Чи звабило чуже скупе тепло,
Чи пам’ять в тебе чужина' забрала?
Забув, де вперше став ти на крило,
Яка тебе Вітчизна згодувала?
Уже й батьки у вічність відійшли,
Хатина сиротиною горює . . .
Повернуться весною журавлі...
... А син в чужому царстві
злидарює.