Мого життя натруджена стежина
Вже вибігла на фінішну пряму,
А пам’ять, ніби сітку павутини
Розплутує вже сиву давнину
Де ще живі і тато мій, і мама,
Крізь шум років їх чую голоси,
Ще школа лиш знайомить із знаннями,
А в серці вже гострять перо вірші.
Та гучномовці влади, як сороки,
Стрекочуть про індустрію, прогрес,
І несміливі поетичні кроки
Зійшли зі стежки, заблукали десь...
Ходили манівцями в димних далях,
В індустрії шукали майбуття,
На дні душі зернятка віршів спали,
В них зріло ненароджене життя.
А сонечко вставало і сідало,
А вірші у душі моїй жили,
Зі мною разом плакали й співали,
І врешті-решт, таки перемогли!
Пробились, розцвіли між споришами,
Розкрили пелюстки думок і мрій,
І осінь заквітчалася віршами
На стежці невмираючих надій.