не на те чавили при свічках_
де вони, ті сором та сумління...
душі на оголених гачках,
вдало симульовані сп’яніння_
луснуте люстеро крижане,
чи обох наздожене спокута,
чи обох, зманіжених, зіжне
білосніжним саваном окута>
>мстива жниця, заздра до зітхань,
заграна вже мертвими богами,
ждуть чого смішні герої драми,
від взаємних млявих зазіхань...
не тому чавили перли сліз
аби нині_ вільними до крику_
перед пащами розчахнутих валіз
відганяти правду звіролику...
скинуті з розвінчаних небес,
до кісток облизані тінями,
ставлять на полотнах зносин хрест
і стирають з карм стерильних плями...
