Не дорікаю. Так, не дорікаю!
За все, що було... хай іде в минуле...
Заміни всім колишнім не шукаю,
Лиш дякую, що в моїй долі були
І відпускаю як птахів з паперу,
Як символ того, що будило мрію
І кликало до слабого на віру,
Знесиленого духу, ту надію
Яка хоч трохи додавала сили
Аби піднятись та долати далі
Свій шлях помилок, болю і печалі!
Не зарікаюсь. Ні, не зарікаюсь!
Що вже не зможу довіряти душу.
Я ж від життя нікуди не тікаю
І з кимось в цьому світі бути мушу...
А як без віри?! Як без того бути,
Коли не глянеш невідривно в очі,
Аби душею щирою відчути
Чого від тебе оцей ближній хоче...
Чи в чому каюсь? Так. Буває, часом...
Я - не святенник. Грішний, як всі люди.
Бо ж в вірності невірним присягався,
Не розпізнав посеред них Іуди.
Нікого з друзів начебто не зрадив,
Хоч щодо мене... Бог хай їм суддею!
А я простив! Лиш викреслив назавжди
Із календарних дат свого чекання
На зустрічі, на миті поєднання
Зріднілих душ... які не були рідні...
Лютневий день спливає в надвечір́я,
Зимове Сонце поза ліс сідає:
Клинок життя у піхвах - по руків́я,
Друзів, як птахів - з вирію чекаю!
2017-02-22
