|
Зранку потрібно з чогось почати. Бодай піднятися з ліжка, а не годинами роззирати затертості в стелі. Спершу можна говорити. З собою. Детально спланувати, в що має перетворитися день: в якому просторі ти його проживатимеш, і які речі почепиш на себе, аби інші мали привід нарешті про щось погомоніти. А далі що?
- Вчора ти кумедну історію розповів. Помітив, як увесь натовп хихотів? Мені навіть на секунду стало соромно за те, що ти знаєш такі примітивні нісенітниці.
- Вчора я хоча б кимось був. А сьогодні потрібно все починати спочатку.
- Невже вчора ти відчув, що чомусь прийшов кінець?
- Завершеність. Я відчув завершеність… От знаєш, буває так, що ти домалюєш картинку і все – раз і назавжди розумієш, що це цілісна річ, і ще одна навіть маленька крапля олійної фарби назавжди зіпсує натяк на мистецтво. Вчора я відчув, що завершився, і всі зовнішні фактори, які могли б вплинути на мене, уже вичерпали себе.
- Це найабсурдніші слова, які мені коли-небудь доводилося чути…
- Ось бачиш, ти теж уже не сприймаєш мене як людину, що здатна раціонально мислити, а тим паче щось творити. Я завершився.
Завершеність завжди прекрасна. Особливо, коли тобі вдається відчути цей момент кінцевої точки створення чогось. Колись я часто спостерігав, як на котушку намотують в’язальну нитку, і в цьому було щось магічне. Худе дерев’яне наповнення раз по раз вкривалося різнобарвною обгорткою. І коли через кілька десятків хвилин у руках залишався лише обірваний кінчик, ти наче прокидався: ось він – кінець. Кінець нитці, а потім кінець дню, кінець життю. І оцей ланцюг думок закріплювався в мені, наче таємний код. І в наступні рази, коли доводилося спостерігати, як нитка закінчується, я щоразу чув у своїй голові «кінець дню, кінець життю…». Наче хтось боявся, що я забуду настільки прості закони природи.
- То що ти відчуваєш, коли прокидаєшся?
- Зазвичай, мені страшно. Я боюся зрушити з місця. Часто навіть уявляю, що я паралізований, і тоді все стало б простіше. Бо в такому випадку значно легше пояснити комусь, чому ти не можеш підвестися з ліжка. А як ти поясниш людям внутрішній параліч? І от я лежу наодинці, намагаючись зрозуміти, що зміниться в цьому світі, якщо я так ніколи більше і не підведусь…
Все одно все довкола почне завершуватися, а потім руйнуватися. І врешті кожен отримає те, на що йому вистачило сил і мізків. А хто не зрозуміє, що це і є все, що могло бути в цьому житті, завершиться глибоко нещасним мрійником. А я бодай знатиму, що взяв для себе максимум. І що решта мого життєвого псевдочасу – це просто приємний бонус. Було б чудово, якби його можна було комусь подарувати.
- А хтось з тобою розмовляє про це? Ну, про цю твою апатію…
Я довго сміявся від почутого. Що? Розмовляти з кимось про це? Та хто в біса витримає це слухати? Хто захоче на кілька годин сісти навпроти тебе, начепити на себе разючо серйозну гримасу і час від часу розуміюче кивати головою.
- Так, звісно. Я розмовляю про це з кожним.
Я говорю про це, але по-іншому. От, уявіть, що на чорні слова можна одягнути різнокольорові яскраві гірлянди. І говорити ними. Приблизно так все і відбувається. Тому так-так, я розповідаю щоразу і кожному про те, що новий день – це для мене каторга існування. Що я не розумію, для чого мені бути , якщо можна не бути. Ахахах…
- Ну хоча б завтра ти підведешся?
- А ти?
02.02.17, Коломия
ID:
715946
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.02.2017 21:52:44
© дата внесення змiн: 02.02.2017 21:52:44
автор: Іванна Шкромида
Вкажіть причину вашої скарги
|
