Три подружки ішли-пливли по місту,
Весняна синь світилася в очах.
У душах – і тривожно, й урочисто,
Бо ж квапились життя нове почать.
Учора відлунав останній дзвоник –
Він юність від дитинства відділив –
Тепер вони не підлітки вже кволі –
На зрілість перші заліки здали.
І сонечко їм тепло усміхалось,
І ледь встигав за ними юний вік,
Здавалося, усе навкруг прибралось,
От тільки дивний стрівся чоловік,
Пропитий до останньої клітини,
Мав порожнечу в синіх теж очах
(Одної з них це батько був. Дитини...
Він не впізнав – шукав могорича).
І коли з ним дівчатка порівнялись,
Дочка свій погляд відвела убік,
Про батька вона друзям не призналась.
Та й чи пробачить це колись собі?..
Але сьогодні в неї було свято –
Подолана важлива висота.
«А може б, слід було і обізватись?» –
Горіли щоки з сорому-стида.
10.06.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
