В ресторані “Горняку” гуляють гуляки:
Сіпаються у танку, л’ють 100 грам в горлянки.
А гулякам тим знайомий мені оркестр грає,
Всяк у роки ці тяжкі гроші заробляє.
Хтось бубнить у барабан, на гітарі бринька…
На ямасі хтось там гра, що неначе скринька.
У перерві цигарки у рота засувають,
Димом, чадом залюбки дихать поспішають,
Кавалери своїх дам в танці прижимають.
Спочивають від жінок, по коханці мають.
Перекур. Он хтось біжить з залу, з тої п’янки,
Щоб до жінки подзвонить, потім до коханки.
Ей, люба, мила, я живий… ні, ще не упився.
Та біфштекс такий смачний... Ні, я не вдавився…
Я сьогодні задержусь, будем довше грати,
Не хвилюйся, все гаразд. Лягай, люба, спати.
Де б, дружино, я не був - все ж прийду додому,
Щоб тебе я та забув - де мені старому!
В мене ж той... радикуліт, спина у хондрозі,
Мучаюсь вже скільки літ, життя у загрозі.
Та до того ж імпотент, ти ж про це і знаєш,
Дякую, що ти мене ще не покидаєш.
Я тебе буду цінить за вірність безмежну,
За свободу й за мою долю незалежну.
Ну, кінчаю, бо вже звуть друзі танці грати…
Що ти хочеш?! Не стовбич, вкладайся вже спати!
До коханки потім він номер набирає,
Шле з цілунками уклін й таке промовляє:
Люба, мила! Я прийду, не лягай без мене,
Сили я в собі знайду. Горе в сім’ї, нене!
Жінка в мене ох дурна, та як відьма злая,
Не харчує, лає, б’є, гуля, не святая…
Та на ту стару каргу очі б не дивились,
Взяв би в руки кочергу... Діти опинились.
Що ж поробиш...Треба жить...Є ж у мене діти,
Жди коханна, вічно жди! Де ж тебе подіти?!
Маю двох вас загребти, жінка - для закону,
Для душі й розваги ж ти, гарна, як ікона.
Так і будемо любитись з тобою до віку,
Бо не можна одружитись мені, чоловіку.
Адже в мене є сім’я, жінка перед Богом,
Як узнає - опинюсь з хати за порогом.
А хто ж мене тоді буде дурно годувати,
Та й не хочу я десь плентать із своєї хати.
Та забув я поговірку, телепень безтямний,
Що не можно нам ганятись за двома зайцями.
Розкусила мене жінка, вислідила, стерва,
Як я тільки не просивсь, а у суд поперла.
Розвелась вона зі мною, вигнала із хати,
Подала на аліменти. Став я, як проклятий.
А коханка не схотіла ізі мною житии,
Бо нащо жебрацьке зі мною ділити.
Я ж тоді їй нужний був, як носив гостинці,
Що від жінки одривав й кохавсь наодинці.
І теперь клею об’яви на кожнім заборі,
Чи ніхто мене не прийме у моєму горі.
Правда, маю невеличкі, маленькі турботи,
Бо за п’янки і прогули вигнали з роботи.
І немає в мене їжі, де жити немає,
Виснажений організм, все це дошкуляє!
Причепився простатит, потім аденома,
Слабкість, нерви не в порядку, і з’явилась втома.
Став я дійсно імпотентом з голоду й застою.
Хай їй грець! Ну що робити з долею такою?
А проте шкідливих звичок як у всіх не маю,
Бо нема за що купити, я ж не заробляю.
Візьміть в прийми, поки серце ще не зупинилось,
Та й догляньте, хто зна скільки жити залишилось.
Безкорисливо догляньте, бо признатись мушу,
Що не маю я нічого, одну тільки душу.
ID:
694058
Рубрика: Поезія, Гумореска
дата надходження: 12.10.2016 23:30:25
© дата внесення змiн: 12.10.2016 23:30:25
автор: Наталія Карпова
Вкажіть причину вашої скарги
|
