- Гей, Бармене! Повтори!
Вдивляюсь в цю склянку кожного дня. Бачу одне й теж. Темно коричневий, напів прозорий колір та міцний запах. Подвійна порція. Все як завжди. Один ковток, хоча. Цього разу може два. Погляд вниз, потів вверх. Я не витримую і врешті решт озираюсь навколо. Шум привернув мою увагу. Чужий, дикий, до болю знайомий, проте чужий. Хтось знову увійшов всередину. Нічого дивного, адже на вулиці холодно і людям хочеться трошки зігрітись. Споглядаю ще раз на двері, в очікуванні побачити там когось. Я ні на кого не чекаю. Я прийшов сюди сам. Зрештою як і завжди. Та й на кого мені чекати? Беру склянку, розбовтую та дивлюсь як градуси стікають по стінках – так швидко, без зупину. Не так як вино. Воно робить це дуже гарно. Настільки естетично, що порівняти це стікання можна лише з падаючим горизонтом. Я не думаю. А може й думаю. Вже не знаю. В голові стільки слів, а думок не має. Воно якось не зв’язується одне з одним і уявлення просто розбігаються, як закохана шкільна пара після випускного. Випускний… Це було так давно.
- Бармен!
Ще одна склянка. Не завадить. Мабуть. Мені ж нікуди поспішати. Читаю напис – Куріння заборонено! Засмутився. Не хочу виходити. Там холодно, а тут… А тут теж холодно, але там справжній холод, а тут лише емоційний. Все ж піду покурю…
Він давно вже тут. Все про всіх знає. Завжди мовчить. Це трохи дивно, як на Бармена. Вони зазвичай балакучі. Розпитують, посміхаються. Намагаються отримати на чай. А цей… Цей не такий як інші. Він тихий. Мовчазний. Закритий. Хоча звідки мені знати? Можливо вдома він інший. Проте не думаю. Тату на лівій руці мені все сказало замість нього. Дисперсія. Трикутник. Веселка. Я знаю його. Він така вже людина. Йому не треба говорити. Він Бармен. Його товариство мені дуже приємно.
Я люблю приходити сюди по четвергам. Тут немає людей. Я мовчу і він мовчить. Він лише наливає. Ніколи нічого не питає. Сам ніколи не вітається. Лише киває головою. Нам не потрібні зайві слова. Я це знаю і він це знає. Варто мені лише зайти та підійти до барної стійки, як він вже наливає. Він знає, чому я надаю перевагу. Моє місце завжди вільне. Але ми не говоримо. Ми все розуміємо. Але мовчимо. Нам не потрібно слів.
Дисперсія. Люблю вечори, коли це місце пусте. Коли ми лише у двох. Я зазвичай сідаю в кутку барної стійки, по далі від звичайного місця, де кучкуються люди в очікуванні замовлення. Сьогодні сів на одне крісло ближче. Мого не було. Я не став питати, де воно?! Мені було байдуже.
Трикутник. Я бачив його посмішку лише один раз. Він розмовляв по телефону з кимось. Хм… він ще живий. Моя пляшка стоїть завжди на одному і тому ж місці. Ніхто окрім мене більше з неї не п’є. І він це знає. Вона моя. Така вже в мене привілея.
Веселка. Ми побачимось з тобою пізніше. Ми душевно хворі люди. І усвідомлення цього не дає нам спокою. Ми не говоримо, бо не бачимо в цьому потреби. Погляди пересікаються і цього достатньо. Зайві слова не потрібні. В нас однакові думки. Однакові відчуття. Такі ж емоції. Ми паралельні реальності ідентичності. Тільки я тут, а ти там. Але ми обоє існуємо. Так, друже мій, ми існуємо.
Відкрились двері і свіже повітря ринуло в середину. Аж мурашки по шкірі. Допив.
- Бармен! Будь ласкавий.
Він лише споглядає. Мовчить та аналізує все, що навколо нього. На його лиці не видно емоцій. Він давно вже їх поховав. В його душі вже не має почуттів. Він зробив висновки.
- Бармен! Я все.
