Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ольга Плай: Гріховне кохання - ВІРШ

logo
Ольга Плай: Гріховне кохання - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Гріховне кохання

Було це ще за тих часів, коли панам заборонили їсти хліб з чужих рук, а тим паче, за їх рахунок наживатися – так цар-батечко наказав.
	На Полтавщині, в одному великому живописному селищі жив один куркуль Семен Гончаренко. Здавна його рід займався гончарством. Семен знав чимало таємниць їхньої сімейної професії, котрі передавалися з покоління у покоління від діда-прадіда. Поки пани понад людьми стояли, то занепало гончарство у селищі – не було часу поїсти, не те щоб працювати на себе. А от коли вийшов у світи наказ про звільнення – Гончаренко негайно ж узявся за працю. Все, що робив своїми руками продавав на ярмарках та базарах, заробляючи на хліб. З часом господарство своє завів, а потім і одружився на місцевій молодиці Галі. Хоч би що там люди не казали про Семена, котрому давно було не вісімнадцять та юну дівчину, молодята не звертали увагу, бо кохали один одного. Та так сильно, як у піснях оспівують та у легендах переповідають. 
 	Одного зимового дня, ближче до Святвечора, коли земля у грудки позамерзала та мороз посік усе довкола, народила Галя донечку. Ніяк не міг натішитися цим Семен та й довго не думаючи назвав маленьку Марією.
 	Росла дівчинка немов на дріжджах. Така гарна була, така щира, така добра та ніжна, що й годі! А вихована та ввічлива була, що ніколи слова поганого не мовила, ніколи поглядом злим не кинула. Не знали Гончаренки куди своє золото діти: то до недільної школи віддадуть, то до музик знатних на співи. А потім взагалі вирішили: виросте Марійка та й до Полтави поїде за знаннями.
 	А як виросла – вмирали за нею хлопці. Не було такого молодика, щоб і слова гарного про неї не мовив, щоб хоч один раз до неї не залицявся. Галина та Семен усе хотіли її віддати заміж за гарного чоловіка, щоб любив та оберігав їхню радість – дарма: не хотіла Марія заміж за тих, кого їй пропонували.
- Доню, глянь-но на Івана, сина ковалевого… Та який він дужий, та який він гарний! – примовляла Галина.
- Те, що дужий – добре, але… Чи має він розум, мамо? – відказувала.
- Ну тоді на Степана глянь, того, що з-поміж паничів: і гроші має, і розумний (тільки-но з Полтави повернувся), і добрий. А на тебе як дивиться!
- А чи в грошах щастя? – сміялась. – Е ні, не піду я заміж… Не нагулялася ще!
- Як це так? – сварився Семен. – У твоєму віці у твоєї мами вже ти була! Дивись-но, у дівках зостанешся.
- Ай! – відверталась. – Та й не у цьому щастя…
 	Так і не могли батьки з донькою домовитися. Усе від таких тем утікала, та й швиденько до дівчат. Зберуться усі в купоньці та й давай то співати, то танцювати. Ходили довкола них хлопці, очима стріляли, та й до Марії найбільше – і знову дарма: не цікавили вони її. Лишень би гуляти було з ким, лишень би пісень співати було з ким: то було її щастям, та таким, що нікому це не второпати. Щастя понад щастями.
 	Проте був один-єдиний парубок, від якого серденько її билося ще швидше, тіло німіло, а очі… та що там ті очі! Ніяк не могла вона їх відвести від нього, не могла жодного слова зронити зі своїх уст, з яким лунали тільки один сміх і голосочок тоненький-тоненький, наче у пташечки, що щебече навесні. Не мав він багатого статку, не був красенем серед красенів, але чесний та добрий був, що й годі! Таким то був Олесь. Не раз сватався до Марії, а вона все відмовляла йому, бо гордою була. Сміялося над ним село, що декілька разів отримав гарбуза від коханої і ніяк не покидав свою мрію стати її чоловіком. Виходила до нього дівчинонька, ховалася з ним у гаю та й щебетала, поки місяць не ставав посеред неба – тоді йшла додому, та так неохоче, так повільно, мов би хотіла зупинити час, щоб з милим ще побути, щоб голос його знову почути. 
- Маріє-Маріє… - зітхав Олесь. – Чому ти мені гарбуза знову дала, га? Чи не кохаєш мене?
- Любчику мій, та не в тому річ… Та не хочу я ще заміж, не нагулялася ще.
- Я до тебе знову зі сватами прийдуть, і нехай мене знову засміють! Нехай кажуть про мене, що захочуть! Я тобі не даватиму кроку ступити, допоки не погодишся моєю бути, допоки гордість свою не покинеш!
 	Сміялася з цього Марія. А в душі, у своєму серці так за нього заміж хотіла, що мліла від цього бажання. Але як подумає, що дівчата їй казали про справжніх чоловіків, що повинні добиватися дівчини, то геть від неї тікали такі думки, ховаючись у тумані гордині. Ні-ні, їй сильний потрібен. Ну нехай ще раз попросить її рученьки та серденька – тоді вона вже точно дасть згоду. Та як зіграють вони весілля на всю губернію! Та як заживуть на широку ногу – самі багачі їм заздритимуть!
 - Я у неділеньку прийду. Чекай-но мене, Марійко! – сміливо сказав Олесь, весело так. Дівчина почервоніла, знову засміялася і схилилася на плече милого, щось тихо прошепотівши собі під носа.
- Шепчеш, наче вітерець шумить: так тихо та ніжно… 
- Я чекатиму, Олесю… Чекатиму неділеньки, та гарбуза тобі не дам – головою кивну, а ти мене на рученьки білії візьмеш та й закружляємо з тобою у весільному танку! 
- Ще б пак, голубко… Ти тільки чекай.
 	Весь тиждень готувалася молодиця до сватання: то в хатині прибирає, то по господарству щось робить, то заплітає чорні коси та стрічки кольорові в них сплітає, щось співаючи собі під носа, але так, щоб ніхто не чув. А як неділя прийшла – завмерла. Сидить коло вікна тихенько та очікує на Олеся, що має ось-ось прийти. Уже вечоріло, а його все немає. Вийшла надвір – ні звуку. Все мовчить: ні собак не чути, ні тупоту, ні співу. 
 	В понеділок пішла по воду до криниці. Глянь – а там дівчата стоять, та пліткують так жваво, аж довкола все шумить. Вона до них швиденько підлетіла та й завмерла. Кинулися до Марії подруги, мало хором не говорять.
- Марійко, Марійко! Тут таке, що ой-ой-ой! – сміється одна з поміж них. – Новина-то така!- розводить руками ще сильніше, аніж голосок її дзвенить.
- Що ж бо таке сталося, з чого ви такі раді? – дивується, а серденько стук-стук – біда, каже. Чує, рідненьке, якесь лихо.
- А Оксана заміж виходе! – кричить інша. – За «Гарбуза» нашого!
- Хто ж це такий? – руки в боки.
- Та за Олеся, якому ти стільки разів відмовляла… Ой, Марійко-Марійко, втратила ти такого нареченого! 
 	Ледве дихає сердешна. Як же це так: обіцяв прийти зі сватами, а не прийшов… Та ні, прийшов, та не до неї – до багатої Оксани пішов, котру зроду-віку всі молодики стороною обходили, не бажали її заміж брати. Бач, не беруть! Узяли, та не ті, хто потрібно: всі знали, що її хотіли видати заміж за Дмитра Свічу, сина священика, котрому, в принципі, було байдуже, з ким весілля грати – все одно скоро попом стане. 
- Ну що ж, вітаю її… Щастя їм… - прошепотіла. 
- Ходімо, ходімо до Оксани, вітатимемо її! Бач, може когось у дружки візьме! – зашуміли.
 	Веселі, сміючись, дівчата побігли геть, забувши про Марію, що, приховавши сльози, забула про воду та й швиденько додому втекла. Прибігла, сіла на печі та й заплакала. Яке ж то щастя, що Гончаренків не було вдома, бо ходили б вони довкола неї та й утішали безутішну, сварили б за її гордість сліпу.
 	Наступної неділі її вдома не було: вдягнула найкрасивіший одяг, заплела чудову косу та й ну гуляти! Зайшла до старого шинку, що стояв край села, сіла тихесенько край столу та дивиться довкола. Аж зирк – новий батечко-боголюб сидить, увесь такий серйозний, що годі. Чарку за чаркою п’є і не хмуриться. Підійшла до нього, сіла поряд.
- Отче, вечора доброго… - промовила.
- І тобі… - неохоче глянув на неї.
- Що ж бо Ви такі смутні? Чи біда якась? 
- А як біда, то й що? – насупив брови. – Одружуюся я…
 	Загорілися очі в Марії: напевно на Оксані одружиться, а Олесь їй дістанеться! Ох, скільки-то щастя буде! Та вона за такий благородний вчинок до кінця життя вдячна йому буде!
- На Оксані? – питає. – Ой, Ви з нею така гарна пара… Ніколи такої не бачила. А яка вона господиня, а яка вона красуня, а яка чудова людина! 
- Оксана… При чому тут вона, ніяк не второпаю… Вона ж, бачте, до мене душею не лежить, раз іншого молодика вибрала! Старий я для неї, не багатий, та й не красень з-поміж красенів. 
 	Знітилася дівчина. Та ні, який він старий? Йому, мабуть, років з двадцять п’ять, і приємний такий… Усі в селі казали, що він щирий, добрий, і взагалі – гарна людина! Хіба стане громада про попового сина брехати? Ні-ні, Оксана – чудова пара.
- Стривай-но… - промовив. – Це ж ти багато гарбузів Олесеві дала? – глянув на Марію.
- Я… - шепче. – Але… То все гординя, не подумайте нічого! – махнула рукою і зробила ковток з чарки Дмитра. – Кохаю я його, розумієте?
 Священик зітхнув. Чоловік знав про нелегку долю кохання, котре зароджувалося у серці кожної людини, тим паче, віруючої. Жодна Біблія чи ще яка-небудь мудра книга була не в змозі розповісти про це дивне почуття, про цей дивний стан, від якого людина втрачає розум, розсудливість і здатна на дивовижні вчинки. 
- Якщо ти розлучаєшся з людиною – то вона не твоя. І не буде твоєю. Не прагни до того, що тобі долею не належить.
- Вам легко казати… - відмовила. – Важче – відчути на собі. 
- Я відчув, і не раз.
- Хіба таке буває, що людина, котра є слугою Божою, коли-небудь кохала?
- Перш за все – ми всі люди.
- Ви вірите в це? У свої слова? 
- Я завжди вірю. – підвівся. 
 	Молодиця глянула на чарку, що стояла на столі. Вона заспівала, та так, як ніколи раніше. Такого солодкого співу та приємного голосу давненько не чули в цьому шинку. 
 	Відтоді всі молодики та старці постійно згадували Гончаренкову доньку як ідеальну дівчину. Кожна жінка, котра чула від свого  чоловіка про неї, мало не божеволіла: як ця невеличка та така вихована юнка посміла оком класти на її благовірного, а тим паче, співати… для нього ж. Багато хто приходив до Семена та Галини, щоб розповісти про їхню дитину, на що ті не реагували, мовляв, молода ще, хоче життю порадіти, з подругами погуляти, пісень поспівати.
 	А от з подругами Марія перестала гуляти. Вони не раз приходили до неї, але дарма – та не відчиняла двері та оминала їх, не бажаючи ні чути, ні бачити. Всі вони колись покинули її та й до Оксани стали ходити – то ж бо тепер їхня подруга, котра хоч і вдома сидить та співати не вміє, але ж дружина самого Олеся!
- Маріє! Глянь-но, твої дівчата знову прийшли! – гукала Галина її до вікна. – Вийди-но, не гоже так сторонитися від людей.
- Не вийду! – відмовляла. – Краще самій бути, аніж з ними!
 	Радилися поміж себе Гончаренки, гадали, щоб їм з донькою робити. Якось прийшов Семен додому, та такий радий, що аж годі! Очі світяться, вуста сміються щосили.
- Все, - каже, - вирішили… Поїде наша Марія до Полтави, як заміж не хоче! – тупнув ногою. – Сьогодні чув від батечка нашого, що там тепер на навчання усі-усіх беруть, лиш би бажання було. Гадаю, доні воно не зашкодить…
- А питав її, чи хоче вона?
- Та ну, питав… Ні, звісно. Знову почне розповідати, як погуляти любить, що заміж їй рано, а навчатися – справа не жіноча. Чи не так, Галочко?
- Так-так, Семене… - прошепотіла.
 	А жінки в селі тим часом зненавиділи Марію. Усе шукали час та можливість, щоб очорнити її, щоб зі шляху людського звести. Та куди ж там: молодиця побожною була, все до церкви бігла гріхи свої замолювати. Мало того, щонеділі там бувала, то й кожного дня, як усі миряни зі служби додому підуть, до священика Свічі бігла. 
 	Дмитрові було шкода Марії. Він чув про неї немало, а тим паче, зважаючи на її поведінку останнім часом, дізнався про неї дуже багато. Не один раз з його вуст летіли повчання про віру, побожність та мораль, але куди було до них Марії... Одного разу серденько його тьохнуло – закохався, але виду не подав. Що ж скажуть люди: Дмитро Свіча, помазаник Божий, до такої-сякої Марії Гончаренкової душею лине? А ні! Ніхто, ніколи не мав знати про ці почуття, навіть Марія.
 	Але не зміг утриматися боголюб. Тепер же, коли темніло, служба закінчувалася, він виходив у гай, до криниці, щоб черговий раз побачити милу серцю. Марія також виходила до нього, хоч на хвилиночку, тихенько так, обережно, щоб ніхто не побачив їх удвох, щоб словечка злого не зронив у сторону Свічі, щоб їм’я його чесне та чисте не зіпсував. Молодик стояв, дивився дівчині в очі, але тримався осторонь. Підступає до неї – за руку не візьме, схилиться – поцілунку не подарує. А Марія… Вона просто мліє біля нього, німіє і не може очей відвести.
- Маріє… - шепотом каже. – Це грішно – кохати. 
- Грішно – впустити кохання, забути про нього, наче б то нічого й не було. Грішно – не кохати, якщо Творець дозволив це робити.
- Кохання – родом зі Сторони Темної. Це все витівки Темного, його розваги.
- Це – почуття духовне. Невже батько твій зміг не кохаючи одружитися? Невже ти зміг приходити сюди без кохання? 
- Маріє… - знову шепче. – Ти знала про це?
- Я відчувала. – підійшла ближче. – Я усе відчувала.  
 	І так вони любилися, любувалися один одним, щебетали, наче соловейки. Цей дивний скарб у душі, ці дивні та невгамовні почуття вони відкривали один одному, купалися у них, тонули та знову пірнали з головою, наче малі діти. Дмитро та Марія тікали то в гай, то до ріки-красуні, ховаючись від зайвих очей. Священик боявся, що осудять його за гріховне кохання, а Марія… вона боялася упасти в очах батьків, що так її люблять та леліють, що й не знають, куди її діти.
 	Якось, після Різдва, коли Марії виповнилося вісімнадцять, завітали свати до хатини Гончаренків. Галина, котра неабияк здивувалася, швиденько посадовила їх до столу, поставила на нього все, що мала – Семена та Марії не було вдома. 
- Господине, ми до твоєї донечки-красунечки прийшли! – сказав один староста. – Де ж бо вона? Клич-но її до столу – сватати будемо!
- Сваточки, голубчики! – порхала довкола них жінка. – Немає моєї помічниці вдома: з Семеном пішла до сусіднього села. 
- А ми тоді поза очі посватаємо її! – засміявся інший. – Чи ж бо ти, шановна, проти?
- Та ні, що ви! – радіє. – Їжте-пийте, ось-ось Марія прийде – тоді сватайте, скільки схочете!
 	А тут раптом на порозі Марія з Семеном з’явилися. Завмерла дівчина, серденько ойкнуло: то напевно Свіча сватів відправив, щоб з нею до шлюбу піти! Невже він більше не боїться цих почуттів, невже готовий до такого кроку?
- А ось наша наречена! – крикнув старший. – А ми… сватати тебе прийшли.
- За кого? – руки в боки. – За абикого не піду. – сміється, та раптом серденько почуло неладне, забилося ще більше.
- А от за Олеся нашого! – мовив інший.
- За Олеся? Як же так? Він же… з іншою заручений. – здивувався Семен. – Він що, вирішив декількох жінок мати, як вельможі зі Сходу? 
- Він кохає вашу красунечку, то й заміж кличе!
- Ні, не піду! – крикнула Марія. – Я… іншого кохаю! 
 	Завмерли свати на місці, а Семен взяв дівчину за руку та й відвів у сіни.
- Що ти собі думаєш? Ти ж раніше гинула за ним, а тепер? – гримнув на неї. – Задля тебе наречену кидає, а ти… Тьху! 
- Батечку, змилуйтеся… - прошепотіла. – Не хочу за нелюба!
- Який же це нелюб? – дивується. – І багатий, і красивий…
- Та не багатий він! Дивиться на наше господарство, та й годі…
- Досить, доню! Досить! Підеш за нього, та й справі кінець. – пішов до хати, проте через мить спинився. – А то сорому зазнаєш! Тоді ти – не моя донька! Прожену тебе геть! Не матимеш нічого від нас з матір’ю! 
 	Невже відмовити нелюбу – сором? Хоча, цей шлюб – порятунок їхнього кохання з Дмитром. Звісно, це – єдина можливість уникнути сорому, єдиний розумний вихід.
 	Марія зайшла та мовчки кивнула головою. Галина глянула на неї з сумом і зітхнула: вона зрозуміла, про що з донькою розмовляв її чоловік.
- Завтра чекайте Олеся з батьками! – посміхнувся старший староста. Сватання завершилося – усі пішли геть. Галя підійшла до Семена, та накинулась на нього:
- На що ти нашу донько прирік, га? Не соромно тобі?
- На щастя, Галю!.. Ось, згадай-но, як ти за мене не хотіла йти! – відповів. 
- Ой, горе мені! – схопилася за голову. – Бо я геть молода була, а вона… Вже доросла, нехай сама вирішує, що хоче, а що – ні!
- Тьху! – плюнув Семен і вийшов з хати, щосили стукнувши дверима. Марія зітхнула, Галина мовчки сіла на лавку.  
 	Того ж вечора Свіча вже знав, що трапилося. Коли кохана прийшла до криниці, він стояв мовчки, нічого не кажучи, лишень дивився на неї, на зрадницю.
- Дмитре, мій голубе… Боже, як же мені важко! – зітхнула. – Я знаю, що зрадила наше кохання, але, повір мені, це – задля нього.
- Думаєш, я не зрозумів, що ти досі кохаєш Олеся, а я був запасним для тебе, лишень розважав тебе. – опустив очі. – Тепер нам краще не знатися. Прощавай.
- Стривай-но, прошу… - схопила його за руку. – Не потрібно так.
- Так буде краще. – відійшов убік. – Краще для всіх. – пішов геть. Марія витерла сльози та повільно, наче ось-ось впаде долу, пішла додому. Вона важко зітхала: ні, їй не було шкода милого – вона кохала його, а не нареченого, котрий колись її зрадив.
	У неділю грали весілля. Дівчину одягнули у найкрасивіші шати, Батьки ніяк не могли нарадітися тому, що ось-ось віддадуть доньку заміж. Вони разом з молодицею та дружками вийшли надвір, де стояв Олесь з дружбами та іншими жителями села: всі прийшли на це свято. Юнак взяв Марію за руку та повів до церкви.
 	Наречена йшла неохоче. Їй здавалося, що це весілля – її власний похорон. Дівчата сказали їй, що Свіча не вінчатиме їх, бо цього ж дня їде наче б то до Полтави на нову роботу, котру йому знайшов старий батько. Тепер вона назавжди втратила надію на те, що коли-небудь побачить його.
 	Раптом щось наче б то вкусило її – перед самою церквою вона миттю відскочила вбік та побігла вниз, до криниці. Бігла так швидко, наче б то летіла, не зважаючи на крики батьків та нареченого. За нею побігли селяни. Раптом спинилася, побачивши Дмитра, що поїв коня. Він ось-ось мав поїхати геть.
- Дмитре! – закричала до нього. – Зачекай-но!
- Маріє! – зрадів і кинувся до неї, схопивши на руки. – Ти прийшла! – і здивувався. – Чому ти тут? А як же…
- Немає часу балакати. – мовила. – За мною біжать… Забери-но мене з собою! 
 	Свіча посадив молодицю верхи та й сів сам. Кінь чимдуж кинувся бігти подалі від криниці. Марія обернулася та побачила, як там, звідки вони щойно поїхали, стояли батьки та наречений. Їй було соромно, проте… вона змогла переступити через себе. Дмитро спинив коня. Дівчина зітхнула та крикнула рідним.
- Пробачте мене!.. – гукнула чимдуж. - За моє кохання… - прошепотіла. 
 	Закохані сховалися поза селом, у білющому снігу. Натовп ще довго гомонів – Гончаренки, зрозумівши доньку, перехрестили її слід і пішли додому, опустивши очі. Олесь тупнув ногою і також пішов геть, нічого не сказавши.
 	********************************************************
 	Восени старе подружжя повернулося до села з Полтави. Семен був щасливий, що продав чимало гончарних виробів, а Галина раділа новій сорочці, купленій у місті. 
- Чудово з’їздили, чи не так, мила? Наша донька така гарна стала, й Дмитро змужнів так. – сказав чоловік. 
-	Ще б пак – більше він не править у церкві! – махнула рукою. – І на тому добре: краще мати сім’ю, аніж усе життя дивитись на чужі. – прошепотіла.  
– Я з величезним задоволення поїхав би ще раз. – глянув на дружину. – Там і ринки великі, і люд хороший. 
- Поїдемо-поїдемо… Навесні, бавити онуків… – посміхнулася жінка та притулилася до Семена. – Дітей гріховного кохання. 
	

ID:  691811
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 01.10.2016 12:36:55
© дата внесення змiн: 01.10.2016 12:36:55
автор: Ольга Плай

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (405)
В тому числі авторами сайту (4) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
Enol: - неопалимий
Синонім до слова:  Новий
Под Сукно: - нетронутый
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Пантелій Любченко: - Замашна.
Синонім до слова:  Бутылка
ixeldino: - Пляхан, СкляЖка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ви
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Синонім до слова:  аврора
Ти: - "древній грек")
Синонім до слова:  візаві
Leskiv: - Пречудово :12:
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
x
Нові твори
Обрати твори за період: