Було то багато років тому, коли пани нарешті віддали землю людям і ті, будучи на сьомому небі від щастя, почали облаштовувати власні господарства. Серед просто народу було чимало людей, котрі бідували, тому були змушені покидати рідні домівки в пошуках кращої долі.
З-поміж багатьох селищ було одне найбідніше. Величезні зелені ліси, золотисті поля виглядали чимось надзвичайним поряд з маленькими хатинами, що ховалися у землі. Сади хоч і цвіли, городи переливалися різними кольорами від овочів, ріка тихо блистіла під сонцем, даючи людям воду – селяни страждали. Як на зло, щойно пан покинув селище, на простолюд напали різні хвороби. За декілька літ пів села сховалося під землею, спочиваючи. Більшість з тих, хто зостався у живих – покинула його в пошуках кращої долі.
Крайня хата в селі також стала пустою. Вона нахилилася до землі, почорніла від дощу, заросла бур’яном. У дворі майже нікого не було видно протягом багатьох місяців. Лишень зрідка туди збиралися люди та прямували в сторону кладовища, що буяло на узліссі, повне свіжих поховань та хрестів. Спочатку провели в останню дорогу хлопчика років десяти – малого Іванка, сина Любки та Романа Кучерь, потім – Любку. Через декілька місяців прийшла черга ще двох парубків і однієї доньки, геть малої. На весну помер і Роман, залишивши одну-єдину доньку сиріткою.
Палажка була не такою, як усі інші діточки. Не мала такої надзвичайної вроди, як її подруженьки, не мала такого стану, як тополенька, не була красномовною і співучою, як соловейко. Невеличкого зросту, біловолоса, чорноока, кирпата, блідолица, тоненька, наче ось-ось надломиться і впаде долу – таке відображення бачила дитинонька у водиці, коли ходила до річечки. Не раз підійде до неї, схилить голову та як шубовсне в неї камінь: так себе вона не любила, все себе за якусь мару вважала. Але, тільки-но підросла – давай матері в допомозі бути: все щось коло хати робила, з братами та сестрою бавилася. Ось така-то була Палажечка.
Коли прийшла моровиця до села, то геть перестала з хати виходити – занедужала сильно. Хворіла довго-довго, всіх родичів схоронила, аж тут і на ніженьки встала. Приглядала за нею стара сусідка Явдоха, все словом утішить або ж допоможе по господарстві. Коли була горобина ніч – згоріла хата молодиці – стара її до себе прийняла, за донечка взяла. У баби колись було багато діточок, і чоловік був: хто до міст великих поїхав, хто під час моровиці вмер, а чоловік як пішов у солдати, то так і не повернувся.
- Бачиш, Палажко, скільки я діток маю – жодне про мене не згадає, протягом довгих літ на хвилинку до хати не загляне.
- Не сумуйте, бабко – тепер я ваша доня.
Отак вони й жили. Стара все молоду чомусь вчила, а та втішала свою виховательку, допомагала їй. Добре їм разом жилося, хоч і часто бідували. Ніколи не шкодували Явдоха про те, що сиріточку до себе взяла догодовувати. Боліло її серденько лишень про одне: що ж буде, коли її не стане, на кого Палажка зостанеться?
- Донечко, - каже до неї. – Велика ти вже. Ось, бачиш, твої подруженьки придане готують, ось-ось заміж підуть. Дивись, бо одного дня до тебе прийде парубок гарний, а у тебе скриня пуста.
- Не хочу я заміж, матінко. – хилилася до старої. – Згублю я себе з чоловіком, вік свій молодий змарную!
А як прийшло свято Андрія, сказала жінка дівчині погадати собі на нареченого: раптом він їй присниться. Прошепотіла Палажка собі щось під ніс, покрутила в руці гребінець та й лягла спати.
Дивиться – йде юнак, гарний-прегарний, чорноволосий, кароокий, у червоному жупані, в чорних чоботях зі сватами та й до неї. Все не може вона від нього очей відірвати: ніяк не намилується ним.
- Просинайся, Палажко!
Вскочила дівчина та й озирнулася довкола. Стоїть Явдоха з відром в руках і дивиться на вихованку. Руки її тремтять, все бліда стоїть.
- Сходи-но за водою, квітонько…
Схилила з просоння голову молодиця та й пішла до річечки: криниця у їхньому дворі давно засохла. Швиденько побігла по снігу до води та й нахилилася понад нею. Давно вона не бачила своє відображення – здивувалася, аж відро долу кинула. Перед нею стоїть дівчина з рум’янцем, тоненька, веселенька, аж оченята сміються – красуня й годі.
- Молодице, дай-но води напитися! – аж підскочила. Ліворуч від неї, на стежині, стояв красень юнак. У червоному жупані, кароокий, чорночубий – завмерла: це ж він, молодик з ї сну!
- Тримайте… - боязно простягнула йому відро.
- Чому тремтиш? – здивувався. – Так поблідла, наче нечистого побачила! – підійшов ближче. – Не бійся мене.
- Не боюся я. – опустила очі.
- Тоді чому така?
- Яка – така? – засміялася.
- Налякана ти. Чи мені здалося?
- Здалося! – махнула рукою.
- Як звуть тебе? – поставив відро на землю. – Мене – Назар.
- Палажка… - прошепотіла.
- Я з он того села. – показав рукою. – З Дубівки. А ти тутешня будеш?
- Від народження. – підняла відерце, як Назар вихопив його.
- Не гоже такій молодиці такі речі важкі носити. – промовив. – Покажи-но де живеш – я його віднесу.
Дивилася Явдоха з віконечка на вихованку та юнака, та й нарадітися не могла: нарешті прилаштує Палажечку в добрі руки, буде їй на кого сиротину залишити на цім світі.
- Дивись-но, парубка якого зустріла! – сплеснула руками, щойно дівчина до хати зайшла. – Красень – очей не відвести!
- Молодик як молодик – нічого особливого. – червоніє. – Снився він мені цієї ночі…
- Долю свою ти зустріла, Палажко! – ніяк не нарадіється стара. – Ну, як там твоя скриня – пустує досі?
- Ні, матінко, не пустує.
- Складай сорочки та пояси – заміж невдовзі вийдеш.
Так і сталося: ввечері до Явдохиної хати прийшли свати з Назаром. Довго сватали молодицю, а та все червоніла від їхніх слів. Гостила гостей і все дивилася на юнака, очей не відводила. Закохалася вона в нього, та так, що назавжди.
- Ну що, Палажко, вийдеш за Назарія? – спитала її вихователька.
- Вийду… - прошепотіла та вкрилася рум’янцем.
В неділю зіграли весілля молодих. Зібралися люди з двох сіл та й давай святкувати: хто співає, хто танцює, а хто біля столу крутиться-вертиться. Веселилися молодята, один від одного очей не відводили. Ввечері повів Назар наречену до своєї хати в Дубівці – там і залишилися жити.
Жили молодята зі свекрухою Килиною, лютою-прелютою жінкою. Не любили її односельчани: казали, що вона зла, противна та жахлива. Всяко оминав її люд, ніхто з сусідів з нею не товаришував і не думав балакати, так її не любили. Вона давно залишилася вдовою, ще коли діти малими були та й заміж більше не вийшла. Мала вона двох синів: старшенького Назара та молодшенького Омелька, якого обожнювала, душі в нім не чаяла. Більшому було майже двадцять п’ять, він усе по господарстві матері допомагав, а молодшому – двадцять – на фабриці працював.
- Ой, Палажко! – спитала свекруха, щойно дівчина прийшла до Килининої хати. – Де ж бо твоя нова сорочечка?
- Не маю нової. – опускала очі.
- А які маєш? Скільки їх? – допитувала. – А запаски, черевички?
- Три маю… Одну запаску, одні черевички. – а Килина відразу ж кривилася і чорніла. Вона привикла жити гарно, а тут її невісткою стала якась босячка, ще й сиротина. Щойно лягає Палажка спати, як стара тут як тут до Назара:
- Сину, кого ж ти до хати привів! – плескає в руки. – Вона ж босячка!
- Мамо, та що Ви! – відмовляв. – Вона хороша така, працьовита.
- Вона маленька ще, сухенька, тоненька… Не годована, видно.
- Та нормальна вона, ненько! Що Ви кажете…
- Кажу те, що бачу, милий. – і тоді ледь чутно на вухо йому. – Ти дивися на неї, приглядайся – мабуть вона на наші гроші прийшла.
Чула ці слова молодиця та не подавали виду, що знає усі розмови чоловіка зі свекрухою. Знала вона, що не мила цій жінці, та нічого не могла вдіяти. Не раз помічала її лихий та гострий погляд на собі, чула, як та шепоче лихі слова в її адресу – все мовчала, нічого не казала.
Через рік у Палажки та Назарія знайшлася донечка. Дівчина душеньки в ній не чаяла, Надією нарекла. Цілими днями забавляла її, з рук не пускала, а стара все докоряла цим невістці: не було такого дня, щоб та не знала кривди від неї.
- Годі тобі з дитиною носитися! – кричала. – Поклади її до колиски та нехай спить!
- Як же я її покладу, коли вона плаче? – дивувалася.
- Так погодуй її – засне.
- Не хоче вона спати, мамо. – відповідала. – Я їй зараз колискові поспіваю, словечко гарне скажу – тоді вона заспокоїться.
Злилася Килина, хоч і знала, що Палажка все бачить. Надмірні материнські почуття дратували її, не давали спокою: не так вона виховувала своїх синів, не так їх забавляла та на ноги ставила – як Бог дав, такими й виросли. Вона чудово пам’ятала, як обожнювала Омелька та часто нехтувала Назарієм. Її діти виросли різними: добрий та працьовитий старший син – як його батько, та самозакоханий і примхливий молодший – як сама стара. Жінка дивилася на невістку на з кожним днем мріяла про те, як б їй напакостити, як би позбутися її.
Коли Надійці виповнилося півроку, до Килининої хати завітав її улюбленець – Омелько. Він зайшов у двір, наче пан: у нових свитині, чоботях, капелюсі. Мати, щойно побачила сина, кинулася до нього та й почала обіймати-цілувати, пританцьовувати коло нього.
- Омелько мій приїхав! – плескала в руки. А той, такий поважний, гордий ледь помітно посміхався: так лихо, з таким кам’яним лицем, що Палажці аж страшно стало. Вона глянула на Назарія, котрий, здавалося, не надто зрадів братові. Від чоловіка вона майже ніколи не чула про його близького родича; колись він обмовився, що не надто товаришує з братом,та й не прагне до цього.
- Добридень, брате! – підійшов старший. – Давненько не бачилися!
- Ох, Назаре! – зареготав молодший. – Близько двох літ нічого не чув про тебе! – поплескали один одного по плечі. – Як ви тут, без мене? – косо глянув на дівчину, що притулила до грудей донечку. – Бачу, женивсь ти, так і не покликав мене на весілля…
- Як би я тебе покликав, коли не знав, де живеш, де працюєш?
- Ех! – махнув рукою. – Покажи-но мені свого первістка. – поспішно підійшов до невістки. Та ще сильніше пригорнула немовля. Омелько впився очима у дівчину; його погляд був гострим і бігав, наче щось вишукував. Потім кинув оком на дитину та й посміхнувся. – Назвали як?
- Надією! – підскочила Килина. – Проте я так хотіла, щоб її назвали Олесею чи ж бо Марійкою!
- І це ім’я згодиться! – відповів матері. – То ж не Ваша дитина: як вони захотіли, так і назвали. Матимете ще багато онуків та онучок.
- Ой!.. – схлипнула. – Коли б ти уже наречену до хати привів: бач, Палажці не до хатніх справ – дочку забавляє! – грізно глянула на сирітку. – А Ви, свекрухо, готуйте, прибирайте, коло животини ходіть… Нема кому робити, синку! Нема!
- Що Ви кажете таке? – не витримав Назар. – Чи ж бо коли-небудь Палажка Вам слово лихе сказала?
Килина зніяковіла: вона не думала, що її син так колись скаже. Омелько глянув у бік хати та промовив, піднявши носа до неба.
- Я з дороги не їв! – глянув на матір. – Нагодуєш?
- Ой, Омельку! – забігала довкола нього. – Там у мене стільки всього приготовано! Ходімо, скоріше!
Коли стара з сином пішли до хати, Назарій сів на порозі та опустив очі. Палажка сіла поряд і схилила свою голову йому на плече. Надійка спала, ніщо та ніхто не могли потривожити її сон.
- Голубе мій, чому засмутився? – спитала у чоловіка.
- Бачиш, маю брата… Яким був – таким залишився. Чужий він мені, розумієш? Усі роки, з дитинства, він був не схожим на мене –забіякуватий, злий, гордий: багато хто називав його відьминим сином у той час, коли мене, його брата, любив люд і ні одного поганого слова мені не сказав. Батька нашого поважали, досі пам’ятають, хоч і давно його немає на цім світі. Мати все з Омельком була, на мене увагу не звертала. Бувало, що й била, кричала, з хати гнала – наробить щось малий, а я винним залишався. А потім, пару літ тому, він поїхав геть від нас і майже два роки жодної звісточки про себе не дав. Про нього нам розповідали люди, які бачили його то в шинках, то на фабриках. І зараз, бачу, гарно заробив, раз сюди приїхав – у селі немає роботи. А мати… Геть збожеволіла: син покинув її, залишив! А вона тепер після нього землю цілує! Тьху!
- Вона не любить мене, Назаре… - витерла сльозу Палажка. – Все докоряє, а я їй… і слова поганого не скажу. Всі ці роки я так мріяла про свою родину, де мене будуть любити, де я буду потрібною…
- У тебе є родина. – пригорнув дружину. – Я і Надійка – ми твоя сім’я. – підвів очі. – А знаєш що? – підвівся. – Давай поїдемо геть звідси?
- Куди? – здивувалася. – Нам нема куди їхати.
- Омелько десь жив, поки на фабриці працював: ми у нього все розпитаємо і поїдемо! Я піду працювати, а ти будеш діток ростити.
- Назаре! – підвелася. – Давай-но, поїхали!
На тому вирішили покинути село. Дівчина неабияк зраділа: нарешті не буде поряд надокучливої свекрухи, не буде Омелька, який ніяк собі ціну не складе – буде лише вона, Назарій і донечка. Буде в них велике господарство, багато діточок – чоловік на фабриці працюватиме, дай Бог, щоб став одним з-поміж головних там. А вона господарюватиме вдома, радітиме своїй воленьці від усіх бід і страждань.
Зашли до хати. Килина сиділа край стола та все щось розповідала синові, котрий мав вовчий апетит і періодично кивав головою. Стара, побачивши невістку, гордовито підняла носа і відвернулася од неї – бач, пані велика! Зніяковіла Палажка, проте виду не подала – опустила очі й присіла на печі, поклавши Надійку до колиски. Мати підвелася і мовчки вийшла в сіни. Назар сів поряд з братом, і, взявши до рук шматочок хліба, почав розмову.
- Брате, на якій фабриці працюєш?
- На великій!.. – розвів руками. – То є гарна фабрика – такої ніде нема! У Василівці, край села…
- О, то чимало верств звідси! – зітхнув. – А яка там робота?
- Ти що, не знаєш? – здивувався Омелько. – Зараз фабрики або цукрові, або швейні. Найближча швейна – під столицею. Тому подумай…
- Бач, який ти! – вигукнув, не витримавши, старший. – Гадаєш, я то знав?
- То тепер знатимеш. – продовжував їсти. – Чому розмову завів? Грошей просиш чи що?
- Та які гроші! – махнув рукою. – Мені б туди потрапити, на фабрику…
- Навіщо? – здивувався, і пошепки так, поки Килини не було поряд. – Працювати хочеш?
- Дуже хочу! Мені б куди-небудь з села… Я і Палажку з собою візьму – будемо з нею разом працювати. – пильно оглянувся довкола. – Там же є, де жити? Якась хатина чи кімнатка?
- Я жив у однієї господині, дай Боже їй довгих літ. – відповів. – Така хороша вона, все така люб’язна, що аж притомно від того. Була в мене невелика кімнатка. Як захочеш поїхати – допоможу.
- А ти не будеш повертатися?
- Навіщо? – здивувався. – Я трохи тут побуду, а там, мабуть женюся… Не моє це – фабрики. Я краще буду по господарстві.
Палажка та Назарій переглянулася. Брат посміхнувся і нахилився до іншого.
- Завтра поїдете? Я як раз в те село поїду, по справах… Можу допомогти добратися, куди потрібно.
Такої доброти подружжя не очікувало почути від Килининого улюбленця. Вони гадали, що той напакостить якось, або ж усе розповість матері. Килина стала у дверях і з невеликою гординею глянула на дітей.
- Ну, коли поїдете? – спитала. – Що ви, води в рот набрали, чи як?
- Ви… чули все? – спитав Назар.
- Я вам тут назбирала у кошик трохи домашнього… - простягнула його дівчині. – Вранці ще молочка домашнього дам. – сіла за стіл. – Чого завмерли?
- Ми не думали, що Ви…
- Ой, не думали вони! – махнула рукою. – Їдьте, поки можете – за мною Омелько нагляне. Так, синку? – пригорнулася до молодшого. – Палажко, збирай речі: вранці не матимете часу!
Молодиця забігала по хаті. Чоловік, опустивши очі, підійшов до колиски і заглянув до неї: Надійка спала. Вже вечоріло – на столі горів каганець. Довкола стояла тиша – інколи були чутні кроки сирітки, що збирала все необхідне. За вікном щось співав соловейко, час від часу затихаючи. Килина мовчки дивилася на синів, поїдаючи їх поглядом: чи ж то з великої любові, чи ж бо сипала на них прокльони, наче відьма. Її очі, здавалося, ось-ось тріснуть, наллються кров’ю. Її губи ворушилися, але жодного слова вона так і не сказала. Весь вечір родина мовчки переглядалася між собою.
Вранці повний віз покотився від хати. Свекруха стояла на порозі та болісно дивилася вслід синам, невістці та онучці, котрі сховалися у зелені садів. Її хата почорніла, опустіла. Килина витерла сльозу та зітхнула: нехай Господь допомагає її дітям.
Василівка була дуже великою. Багато полів, зелених садів, біленьких хаток – всі простяглися вздовж великої річки, що впадала в самісіньке Дніпро, ховалася у його водах. Фабрика стояла обабіч від неї: величезна, сіра, похмура – такою її бачили люди. Віз повільно котився у її бік, поскрипуючи. Омелько впевнено дивився в далечінь – там виднілася хатина його знайомої, де подружжя з дитиною могла спинитися на певний час. Грициха – так звали господиню – як раз працювала коло хати та, побачивши гостей, привітно посміхнулася.
- Ось, дочекалася! – сплеснула руками. – Якою дорога була?
- З Божою поміччю добре! – посміхнувся Омелько. – Це мої брат і невістка з дитиною.
- Казав ти за них, пройдисвіте! Ходімо, я вам покажу, де будете жити.
Хата у Грицихи була великою. Великі сіни розділяли її навпіл: в одній частині жила сама жінка, а інша завжди була гостьовою, де мешкали бурлаки. Цього разу вона була пустою, чекала на Назарія з сім’єю.
Подружжя зайшло до хатини та оглянулося довкола: хоча хатина була небагатою, але зручною. Вони посміхнулися та почали переносити речі всередину. Господиня довго про щось розмовляла з юнаком, сміялася. І лишень тоді, коли віз поїхав у рідне село, усмішка з її обличчя зникла.
Назарій допізна був на фабриці. Палажка з маленькою донечкою все чекали на нього. З Надійкою дівчина ніколи не знала клопоту: маленька спить у тіні під деревом – мати у дворі щось робить, у хаті забавляється – та їсти готує. Нарешті, за два роки, молодиця нарешті відчула себе щасливою. Чоловік також радів, що може побути з коханою, не знає злої матері та її докорів.
Знайшов трудівник собі товариша – бурлака Ореста. То був дуже красивий юнак, але пив і гуляв багато. Палажці такі друзі чоловіка були не по душі: хто знає, що може така людина вчинити. Новий знайомий часто заходив у гості до Назара, мовчки кивав головою дівчині та все про щось розмовляв з чоловіком. Не раз з собою щось випити приносив – у нового бурлака аж очі загоралися від того, блищали, вогнем горіли.
- Давай-но, Назаре, за роботу нашу! – каже. – Еге, ні! За фабрику давай.
- До дна! – сміявся інший.
Дивилась на це молодиця та за голову бралася. Грициха помітила переживання гості та, коли бурлака не було вдома, спитала.
- Чому ніс опустила, Палажко?
- Як тут веселою бути: чоловік п’є! – ламає собі рученьки. – Геть розум утратив! Чуло моє серденько, що лихо буде – не послухала його…
- Було б чого журитися! – махнула рукою. – Головне, що з Гапкою Манжурською не водиться – ото п’яниця-жінка! Все село її знає, жоден чоловік не переп’є!
Задумалась молодиця: а раптом її Назарко таємно до тої Гапки ходить? Може то не Орест, а вона його навчила пити? Вирішила взнати правду: як мав чоловік йти додому, чекала його під фабрикою і пішла за ним слідом. Зойкнуло серденько – все ж таки праве було. І товариш чоловіка, і та дівчина до шинку пішли. Позаглядала Палажка всередину та мало не зомліла, бо чоловік її там за столом сидів, чарку за чаркою ковтав і на ту Гапку все дивився.
Прийшла додому, а там Грициха сидить. Дивиться на дівчину, що геть носа повісила, та й думає: чи не справдилися її слова про Гапку?
- Палажко! – підійшла до неї. – Що з тобою?
- Права ти була! – схопилася за голову. – У тої гуляки пропадає мій чоловік, у неї п’є! Ой, лихо-лишенько! – схлипнула. – Що ж тепер робитиму?
А жінка знала, як можна заспокоїтися. Зайшли до хати, старша налила по чарці кожній та й дивиться на Палагну, очей не зводить.
- Пий! – каже. – Пий! Так краще буде…
- Кому краще? – питає крізь сльози. – Чи мені?
- Тобі! – і перехилила чарку. – Наллю ще, як скажеш.
Зітхнула дівчина та й зробила декілька ковтків.
- Не так п’єш! – крикнула Грициха. – Одним ковтком треба все випити!
Налила нову чарку та й піднесла до вуст. Один ковток – навіть не скривилася.
- Ну що, подобається? – питає. – Краще?
- Значно краще, Грицихо… - прошепотіла. – Скажи-но мені, люба, як же це ти одна так живеш?
- Чому одна? – спитала. – А дітки мої? Маю чотирьох, хорошенькі такі…
- А де вони? Ніколи не бачила їх, не чула.
- Ох… - зітхнула та випила ще одну чарочку. – Я уже зо п’ять літ як вдовою стала. Так буває, тепер же – часто. Гинуть невідомо де наші чоловіки, йдуть від нас хто-знає куди та до кого… Так ось і мій Грицько пішов. Вийшов уранці в поле та й не приходив довго. Я схвилювалася, шукала його – ніде немає. Усім селом шукали та через два дні знайшли – спав у копиці, на вигоні. Він любив випити – ось так і перед працею піймав зеленого змія і заснув на сонці. А серце то слабке, не молодий уже був. Зоставив після себе чотирьох малих. І куди я їх маю діти? Пішла до свекрухи, а та сказала їх до неї віддати – там вони тепер і живуть. Раз не раз я приходжу до них, вони до мене – ніколи, ні разу. Нащо їм така мати, що п’є? Що не рік – маю нового чоловіка та довго коло мене ніхто не живе. Чого тільки один Омелько вартий.
- Омелько? – здивувалася. – Він – твій чоловік?
- Був би… Налякало його те, що маю діточок малих – так він геть і поїхав. Не спитав нічого, хіба що коли вас привіз – посміхнувся так, ледь помітно, та знову зник. Ах, молодий він ще та дурний! Скажи-но, Палажко, чи казав він щось про мене?
- Нічого, Грицихо… - зітхнула.
- Не кажи на мене так. Звуть мене Настею, а ось це «Грициха» причепилося ще за чоловіка. Ніхто й не пам’ятає, як мене і звали. Село не любить, зневажає, багато хто й пальцем тикає. Не раз чула, як баби старі повією називали: хіба ж вони знають, що це таке – самотність? Усім хочеться бути коханою, чоловіка мати… А біс його знає, як то потім буде. Родина – справа наживна, а ось кохання ще потрібно створити. Як бачиш, що Назар до тої… кхм, Гапки ходить – подаруй йому ще й сина, щоб і забув про ту п’яничку! Грицько також колись на неї око поклав, коли та ще у дівках ходила, сюди тільки приїхала на фабрику – я йому тут же й хлопчика народила, Остапка. О, його він любив найбільше, правда, через три літа й помер… Але щастя-то стільки було!
- Гадаєш, допоможе?
- Ще б пак! Свої щасливі три роки я прожила з чоловіком і чотирма дітьми… У них і є щастя.
Подруги ще довго розмовляли. Потім, коли стемніло, Палажка пішла до себе додому, де побачила Назара, що сидів з Надією і забавляв її.
- О, прийшла… - промовив. – Де ходила?
- Тобі яке діло? – спитала. – Сам не знаю де ходиш, а мені ще щось кажеш. Тьху!
- Палажко…
- Дитина заснула – поклади-но її до колисочки. Нехай спить. – глянула на піч. – Сідаймо їсти. Поговоримо з тобою.
Подружжя мовчки, не зронивши ні слова, сіли за стіл. Вони довго дивилися один на одного, проте так нічого й не сказали.
Наступного року у Назаровій хаті вже було двоє діток. Надійка вже бігала, розмовляла, а Гнатик ще був на руках у матері, яка господарювала. Хлопчикові було близько пів року. Батько вже рік як не пив, ночував у хаті та й слова поганого не сказав дружині. Ось тоді Палажка з Назарієм зажили на славу.
Якось вранці, коли господар пішов на фабрику, вийшла його донечка на двір та й швиденько до хати забігла.
- Мамо, мамо! – кричить малеча. – Там… Лялька!
- Яка ще лялька? – здивувалася Палагна. – Де?
- Коло воріт лежить. – побігла до дверей. – Я покажу!
Вийшла у двір – а під ворітьми, як Надійка і казала, лежить невеличкий згорточок. Вона до нього – дитинка там спить. Покликала Настю – та примчалася.
- Ой! Та це ж дитяточко таке! – сплеснула руками. – Ти ба, хтось підкинув.
- Що робити з ним?
- Як це – що? Шукати батька-мати, а там вже побачимо. – взяла на руки немовля. – Та воно лишень народилося, і дня, мабуть, нема.
Грициха понесла дитинку до хати. Палажка з донькою пішли за нею.
- Ось, дітки мої далеко – буду матір’ю для цієї. – сказала. – А то щось мені самотньо одній у хатині.
- А як же… справжня матір? – здивувалася молода. – Будемо її шукати?
- Пошукаємо. – відмовила.
Так і залишили дитя в себе. Настя назвала хлопчика Богданом і на тому щасливо зажили. Надійка все бігла до Грицихи, щоб погратися з малим, навіть на рідного братика так не дивилася, як на чужого.
Майже через місяць, коли Назара не було вдома, а дітвора ще спала, до хати Палажки хтось постукав. Господиня неохоче підійшла до дверей і завмерла на місці: перед нею стояла Гапка. Вона оглянулася довкола та тихо, ледь чутно, спитала у дівчини:
- Я зайду?
- Заходь… - промовила та.
Молодиця мовчки переступила поріг, глянула на ікону, що висіла на стіні та зітхнула, повернувшись обличчям до Назарової жінки.
- Де хлопчик якого ти знайшла?
- Ти про Богдана? – здивувалася. – А що тобі?
- Де мій син? – спитала ще раз. – Я прийшла за ним.
Палажка присіла на лавку. Вона не розуміла, як мати могла покинути свою дитину, віддати чужим людям.
- Навіщо ти його покинула? – спитала.
- Я не знала, що роблю… - підвела очі. – Віддай мого сина.
- Він у Грицихи. – вказала на двері. – Вона шукала тебе.
- Погано шукала. – махнула рукою. - Я не хочу, щоб він тут жив. Місце дитини – поряд з матір’ю.
- Ти не мати! – підвищила голос.
- Ох, Палажко… - прошепотіла. – Знала б ти, як важко покриткою бути… Народила я його вдосвіта і швидко віднесла до вас. Щоб я одна, бурлачка, з ним робила? Чим би його годувала? Ти засуджуєш мене, проте, як би я мала чоловіка гарного чи ж бо батьків, ніколи б не віддала його.
- Чому не вийдеш заміж? Тоді б…
- Жонатий чоловік, розумієш? Як я до родини чужої полізу?
- Він знає?
- Знає, знає! – схлипнула. – Як узнав, то геть покинув. З того часу навіть не привітався. Повією назвав! О я до тебе і принесла, знаю, ти – жінка хороша, даси йому раду… Та й навіть Грициха – та господиня господинь. Думала, ви з Назаром та й поставите на ноги хлопчика, ще одного сина будете мати.
- А чому ми?.. Невже в селі немає такої родини, яка готова взяти дитинку на виховання?
- Бо… - зітхнула. – Назар – його батько.
- Назар? – підскочила. – Ні, Гапко, ти щось не те кажеш…
- Навіщо мені брехати? Глянь-но на дитину – сама все зрозумієш…
- Йди! – крикнула. – Геть звідси! Якщо… Ще раз сюди прийдеш – рогачем вижену, второпала? – прошипіла крізь зуби.
Гапка поспіхом вийшла геть. Вона глянула на двері Грицихи і, важко зітхнувши, пішла геть. Забрати свого сина – єдине її бажання.
Коли Настя вийшла з хлопчиком надвір, Палажка жахнулася: немовля було дійсно схожим на її Назара: ті ж оченята, носик, губки. Невже? Невже чоловік зміг їй зрадити… Та ще й з тою бурлачкою!?
- Настуню! – ламає руки. – Тут таке!..
- Я чула, Палагно. – відмовила сухо. – І вірю їй.
- Віриш? Чому? Вона ж…
- Богдан – копія твого Назара… - зітхнула. – Уже декілька місяців, як він у мене – все гадаю: кого мені дитина нагадує?
- І що мені робити? – сіла на поріг. – Як далі бути?
- Або пробачаєш чоловіка та живете, мов нічого не було… Або… Йдеш від нього геть. Виганяєш зрадника.
- Побажай мені удачі, Грицихо! – обійняла подругу. – Колись ще побачимося!
Вона вийшла з двома дітками за село. Нічого, жодної речі не взяла з тієї проклятої хати. Надійка йшла поряд, а Гнатик сидів на руках у матері. Це – її діти, а не того п’яниці, зрадника, пропащого бурлаки. Ох, мабуть зрадіє Килина, коли взнає, що пішла Палажка геть від її сина, що тепер він – холостий. І сам не буде: є Гапка, їхній син, про якого той не знає. Та й знати не потрібно – своїм не надто цікавився.
Через місяць стала сирітка наймичкою. Взяли її до себе багачі. Пан був лихим, вередливим і часто міг слівце лихе сказати, коли ж його пані – добра та лагідна жінка, - страшно любила Палажку та її діточок. Вона, немов рідних, почала малечу виховувати. Були пани вже у віці, діти їхні давно виросли, внуків ще не було.
- Маєш гарних діток, Палажко… - все казала пані. – Але як ти з ними, як перст, одна-одненька?
- Краще одна їх на ноги ставитиму, аніж з п’яницею. – відповідала. – Має іншого сина – нехай його і ростить. А це – мої діти.
- Ти розумна дівчина, молоденька така… - промовляє. – Але діти виростуть, а ти одна зостанешся. Чоловіка тобі треба. Ось, чого наш конюх Ілля тільки вартий… Придивися до нього: як захочеш з ним одружитися – і землю, і гроші дам.
- Не треба мені ані грошей, ані землі… Людина і сім’єю багата. У цім – найбільше щастя…
Не минуло й пів року, як стала дивитися на Іллю. Той і хатину свою має, і не п’є, до діток її гарно ставиться. Все, як Палажка зайнята, з Гнатом і Надійкою іде до конюшні: там вони тваринок і годують, і катає їх на конях. Взагалі, добрий чоловік. Палажці не раз якогось бублика приносив. А пані з того радіє, очей від них не відриває.
- Палажко! – якось підійшов до неї конюх. – Дивись-но: був у місті, тобі буси приніс… Червоні, великі! – і простягнув їй подарунок. – Це – від щирого серця… Будеш найгарнішою!
- Дякую тобі… - відмовляє. – Не звикла я дарунки мати…
- А це – простягає мішечок. – Діткам даси: хай радіють. Хороші вони в тебе. Всі в тебе!
З цього наймичка посміхалася. Ілля дійсно був хорошим: як чоловік, робітник і батько. Де б вона такого ще знайшла?
Навесні сталося лихо: померла пані. Її чоловік сильно сумував, місця собі не знаходив. З того часу її життя стало нестерпним: то образить її, то штуркне, то роботи дає забагато.
Приїхало до їхнього будинку багато панночок і паничів – дітей. Одна з-поміж панянок, як і її мати, обожнювала Палажку. Якось, коли нікого не було в маєтку, покликала до себе наймичку:
- Палажко, мені покійна мати казала, що бідуєш ти… - промовила. – І двох діток маєш, а чоловіка – ні.
- Правду казала пані.
- Вона мені казала, що заповідає тобі тридцять соток землі та ось цей мішечок грошей. – простягнула його дівчині. – А тепер, як наш батько геть лихим став, прошу тебе: іди звідси, на свою землю!
- Піду пані! – кивнула головою.
Вийшла на двір, а там Ілля, немов її і чекав, стоїть. Підійшла до нього, прихилилася, прошепотіла:
- Пані жалувала мені багато грошей і… землі! Прошу тебе, допоможи хатину поставити, бо я не знаю, що і як.
- Не біда, мила! – зрадів той. – І мені грошей дали… Багато… - пошепки каже. – І землі дали, у полі.
- І мені в полі… Та й каже вона мені: йди, Палажко, не залишайся тут.
- На перший час куди підеш?
- Куди-небудь, лишень би було де голову діткам покласти, та їжу мати.
- У мене хата велика – маю аж три кімнати! Так ось: на час у мене поживаєш, а як хату поставимо – туди підеш.
Ось цьому найбільше зраділа наймичка. Стільки часу побиралася, а тепер матиме і дах над головою, і гроші, і землю. Взяла своїх діток і пішли вони жити до хати конюха.
Там її зустріла стара Зоя – мати юнака. Була вона лагідної вдачі, милолица. А господиня яка – всі їй заздрили! Жило з нею, крім єдиного сина, ще двоє малолітніх хлопчиків-вихованців: Іван і Роман – близнята. Їх вона обожнювала, все догоджала малим.
- Це, - каже Ілля, щойно дівчина переступила поріг його хати. – Мої сини… Глянь-но, які красені! Один від іншого кращий!
Аж завмерла молодиця. Юнак їй ніколи і слова не сказав про діточок, навіть не згадав за них. Чи, можливо, вони йому не рідні?
Щойно наймит і діточки заснули, як сіла вона зі старою говорити. Та все розказує то про землю, то про своїх доньок, що живуть десь далеко, то про їх діток… А потім нахилилася до гості та ледь чутно сказала:
- Налякалася ти, що у мого сина є діти?
- Ні, аж ніяк. Просто… Дивно. Він ні слова за них не казав.
- Любить він їх страшенно. А кому потрібен чоловік, що самотужки діток ростить?
- Я ж сама, одна з діточками… Кому такі жінки потрібні?
- Ілля казав, що твій чоловік – п’яниця. І ти покинула його.
- Він зрадив мене. Ох, жили ми добре-предобре, допоки на фабрику не поїхали – тоді й пити почав, і на інших задивлятися.
- Такий, як він – не потрібен. Розлучилася – то на краще. – глянула на онуків. – Залишайся з нами, Палажко: і тобі буде добре, і сину моєму, і вашим діткам… Заживете на радість!
- А його жінка… Де?
- Покинула вона його сім літ назад, залишила одного з немовлятами. Також пішла бурлакувати, а там, кажуть, пити стала, гуляти. Взяв з нею розвід мій Ілля і на тому кінець. Жодного разу не прийшла до нас, не спитала, як її діти… Пам’ятаю, їй літ з шістнадцять було, як тут стала жити. Сиротина, бідна-нещасна. Та й Ілля від нею на пару років старший був. Наче б то господарювала вона, такою хорошою була… А потім – наче підмінили: геть страшною людиною стала, все знущалась над Іллєю і малими. Кажу їй: Гапко, спинися – пошкодуй родину. А вона рукою махнула та геть пішла.
- Гапка? – перепитала. – О Господи, невже?..
- Вона тепер у Василівці, де й ти була. Знаєш її?
- То ж з нею мій Назар і голову втратив… Прийшла до мене й каже: віддай мені сина, що я тобі підкинула. То мій син!
- Ох… - зітхнула Зоя. – Забудь та лягай спати: завтра день важкий.
На тому й залишилася сирота з малечею у родині Іллі.
Минуло п’ятнадцять літ. Палажка з Іллєю побралися, загосподарювали на новій землі. Стара Зоя з ними господарство вела, з онуками допомагала. Послав Бог подружжю ще трьох дітей: двох синів і одну красуню-донечку.
На той час Надійка вже виросла: була схожою на свого батька, Назара. Висока, струнка, чорноока, чорнокоса. Сімнадцять літ їй було – ось-ось мала родина Іллі весілля її справляти з сином священика місцевого. П’ятнадцятилітній Гнат – копія Палажки. Ілля, обожнюючи пасинка, віддав його до найкращої бурси в місті, де той навчався протягом декількох літ. Казав матері, що стане суддею і вершитиме добро на цім світі. А та лиш раділа зі слів сина.
Іван та Роман мали по двадцять три літа та господарювали на батьківські землі, вже одружилися та діток своїх ростили. Красені-орли хлопці!
Тринадцятирічна Христина, одинадцятилітній Мирось і десятилітній Йосип усе допомагали батькам по господарству. Чоловік хотів хлопців також віддати до бурси, щоб ті там освіту могли здобути, в люди вийти.
А ось тієї неділі пішло подружжя на ярмарку. Немов поважні пани ходили поміж людьми, роздивлялися довкола. Поки Ілля відійшов від неї, вирішила походити між рядами, аж тут побачила Палагна Грициху та завмерла на місці: та йшла разом з Омельком і декількома маленькими дітками. Чоловік був у красивому, синьому жупані, новій білосніжній сорочці з величезною вишивкою на грудях, жінка мала велику, зелену хустину на плечах, темно-червону спідницю. Діточки були охайними, у новеньку одязі.
Зачекала, щойно Омелько відійшов геть з дітьми та підійшла до знайомої.
- Настусе! – крикнула. – Невже ти?
- Палажко! – сплеснула руками. – Ти тут яким вітром?
- Та, ось, Надійка на тому тижні заміж виходить: ходимо, скупляємося.
- Та ти що! – зраділа. – Велика вона вже! А Гнат? Він як?
- В місті, у бурсі… Суддею буде.
- Ти сама тут? – спитала.
- Ні, з чоловіком: він коло воза, на мене чекає. Он там, під берізкою. В чорному капелюсі.
- Та і я тут не одна. – посміхнулась.
- З Омельком? Я уже його побачила… Як він?
- Діток разом ростимо. Ох, це таке щастя! Як ти поїхала – приїхав він і побачив Богдана. Тоді так зрадів, що маю від нього сина. Я вже й не сказала, що то не його… Одружилися ми, моїх в люди відправили, потім – наших.
- А Богдан як?
- Вже великий він, чорнобривий наш. Усе по господарству допомагає. А Омелька як любить – жах! Та й до мене так гарно відноситься… Але лихо у нас…
- Яке? – схвилювалася.
- Гапка недавно на інший світ пішла – спилася геть. Не раз приходила на сина подивитися, а той на неї і не гляне – каже: тітка якась чужа прийшла… Нехай іде геть! Так ще й гірше стала пити, всіх проклинала та, коли малому рочків з десять було, прийшла до нас, просилася до хати: звідтіля її вигнали, а більш вона нікого не мала…
- Мала. Двох синів… - прошепотіла ледь чутно. – Івана та Романа… Хороші хлопці вони!
- Так ось. – перебила подругу. – Ми її пустили, а вона – п’янюща! Нам розповідала щось про свою молодість, про своє кохання, як сиротою залишилася. А вранці знову десь пішла. Знайшли її люди на вигоні, де й колись мого Грицька… А як було її прізвище, як батька звали – одному Богу відомо. Ніхто її і не оплакував…
- Шкода її, сиротинку…
- До речі… Назар же також за нею пішов. – зітхнула.
- Як це? – почорніла. – Він же…
- Як ти геть пішла, то прийшов до хати, вас шукав – не знайшов і… почав ще дужче пити. І я, і люди казали: не пий, Назаре, Палажка твоя в сусіднім селі наймитує! Ех, не хотів слухати! Гапку до себе не підпускав, перестав на фабрику ходити. Приїхала Килина з Омельком – відтоді ми з ним разом – і забрали бурлаку до себе. А потім молодший приїхав і каже до мене: де є Палагна? Як її знайти? А я йому: в сусідньому селі має бути. А… він тебе так і не знайшов: йому сказали, що ти землю отримала та геть звідти пішла. Як це взнав Назар, як почув, що заміж вийшла – збожеволів! Стара коло нього все ходила, аж поки і її не стало. Сам він розбої у селищі чинив, боялися його всі. Так, з рік тому, напившись, стрибнув у річку…
- Ох, Назаре… - зітхнула. – Шкода його! Роботящий був чоловік, але чарка… Прошу, Настю, не кажи Омелькові, що бачила мене – нехай ці люди забудуть думати про нас з дітьми… Нехай не знають!
- Добре, Палажко… - обійняла її. – Нехай буде по-твоєму. – глянула в бік Омелька. – Мушу йти, пробач уже… Може, колись ще зустрінемося… Щастя тобі та нащадкам!
- Прощавай, Омельчихо! – посміхнулася крізь сльози. – Бувайте здорові!
- Прощай же, сиротинко! – зникла в натовпі.
Змучений Ілля підійшов до своєї дружини, що стояла, наче вкопана. Він мовчки взяв її за плече і став поряд. Чоловік чудово розумів, що трапилося, але не хотів нічого казати.
- Ходімо, Ілле. – сказала та. – Вже пора…
Вона востаннє глянула на колишню подругу, її змужнілого чоловіка та маленького нечужого Богдана, що йшов поряд. Серце сиротини защемило, проте вигляду вона не подала.
Таким і було щастя сироти.
ID:
691809
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.10.2016 12:24:47
© дата внесення змiн: 01.10.2016 12:24:47
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
