Зустріла якось я стареньку у суді,
Було їй років 70 тоді,
Глибокі зморшки, руки в мозолях,
Мабуть, жилось у багатьох ролях:
Доводилось сапати і рубати,
Косити, брати вила і лопату.
Із чоловіком збудували хату,
А головне – вона була… ще й мати.
Був син у неї, хлопець, ну, нівроку,
Ще, пам’ятає, не було і року,
Як став на ноги, на свої, кривенькі,
По хаті ковиляв, та так рівненько.
Літа пройшли – нема вже чоловіка,
Й вона вже доживає свого віку,
Та от біда: синок вигонить з хати,
То ж ніде їй тепер і ночувати.
Сусіди кличуть, та якось незручно.
- Спасибі, - каже, й так якось незвучно –
У мене все гаразд: і ситно, й тепло –
А у самої й руки, і язик отерпли.
Сховається, щоб не потрапить в очі
Та так і коротає довгі ночі:
То на вокзалі, то в садку, як літом,
Дощем її обмиє, сушить вітром.
Для неї слово «бомж» на бомбу схоже,
Її також обходять перехожі.
Вона ж колись була поважна, гарна,
Тепер їй не позаздрять і цигани.
І ось прийшла зима, ще й холод з нею
Ладу так і немає із ріднею.
Направив хтось звернутися до суду,
Прийшла, з вузлом, тут з нею і посуда.
Хотіла позов дать на свого сина,
Того, що народила і зростила,
Того, що пестила колись і цілувала,
Й від кого стільки грубощів зазнала.
Взяла папір… та й залилась сльозами:
- Якось же, дико це, що позов йде від мами…
Взяла вузлик тремтячими руками
Та й до дверей скоріш пошкандибала.
Що їй зима? Вона ж про сина дбала.
Поправила хустиночку недбало,
Сказала твердо «геть» своїм сльозам.
Ну, що тут можна ще про це сказать?..
О, сльози матері! Такі гіркі й солоні,
Збери їх у свої долоні
І випий всі до дна, щоб зрозуміти,
Які важкі й кохані рідні діти!!!
Ганна Верес (Демиденко).