Життя, як багаття, тихо погаса,
І нема ні смутку, ні тревоги, ні печалі.
Лиш соловейко вдалині співа,
Про те, чого ми зовсім і не знали.
А сонце променем гарячим розтопило смуток неба,
Але не мій. Мій смуток як той дощ.
З'являється завжди, коли не треба,
І тихо наспівує щось.
А здавалося, що багряніло те життя,
Яким ми бачили його у снах, ночами.
І в мріях... Гарне до незабуття,
Але фантазії нас всих розчарували.
І сонце світить не так, як у думках,
І небо не настільки синє, як хотіли.
Лиш похмура погода не така вже й сумна,
Лиш у ній стають яскравішими мрії.
І дощ змиває сльози з обличчя,
Яких не видно, вони йдуть із душі.
І хочеться кричати: ''Залиште всі мене, залиште.
Мені ліпше завжди бути самій...''
