І знову дощ, травневий, ще холодний…
Асфальт дзеркальний, в нім життя вирує:
Гілки дерев, мов східці - вітер бродить,
Тиняє всюди, тягнеться й до туї;
Гарчать машини, лізуть у калюжі,
Неначе свині в гумових чоботях,
Та обливають тих, що їм байдужі.
Вже два дні дощ, чекаємо й в суботу…
Блакить небесна в смутку надто сіра,
Птахів не чути, ельфи в квітах тонуть…
Буть чи не буть …теплу? (як у Шеспіра)
А парасолі лізуть із бетону
(Як ті травинки – тягнуться до сонця),
Стікають краплі епонджем під ноги,
Які спішать (взялась їх ціла сотня),
Та тупотять в асфальтові дороги…
Я ж - у вікні: стою собі й чекаю,
Коли у скло морзянкою краплини
Пошлють оте гаряче «Бути раю!»,
А ще про тебе мрії в думи линуть…
Як дощ іде – ти поряд, ніби поряд…
В душі тепло, розрада і кохання.
А між краплин я бачу ніжний погляд…
Хай дощ іде в суботу, й не востаннє…
(22.05.15)