А на вулиці цвіт вишні запашної чарує,
Теплом снодійним від смертельної хвороби рятує.
Пастельними тонами невинну душу огортає,
У відтінках гарячої глазурі серце потопає.
І від того не гаснуть на світанку зорі,
Навпаки ж: палають скрізь, навіть у морі,
Солодко, мрійливо горить та зірка яскрава,
Але то далеко, а зараз в руках лиш чашка кави.
Така ж жагуча та медова, як, власне, й почуття,
Дарує насолоду невимовну , радість у життя,
Але ж напій той, він не здатен навік захопити
І в полоні гармонію думок моїх відновити.
Ніколи більше! Треба жити саме зараз,
Плакати й сміятись, закохуватись і цілуватись, бо нараз
Все може зникнуть в безвість цю глуху,
І цвіт вишні також полине в безмежність лиху.
