Варшавські вулиці впиваються Дощем...
Мов в прірві потопаю стомлено і я
Поміж людей - розгублена душа...
Така ж чужа...проте давно своя...
У серці щем, з'їдає без вагань
Усю мене...і не дає забути...
Забракло сліз і не лишилося питань...
Тілом я тут...душею там де маю бути...
На пару із Дощем блукали вже не раз
В полоні мовчазних багатоповерхівок...
Поміж алей, вітрин, стильних прикрас
У пошуках собі...нових домівок...
Та як знайти, якщо усюди тісно нам?..
І серце трошечки від спогадів пяніє...
Нема пояснення несказаним словам
Коли від них душа так жалібно німіє...
Чужі слова...і мова не для уст моїх...
Зриваюся услід обставинам, що склались...
І лиш на мить, вернусь я на поріг
Свого минулого...того із чого починалось...
У сірій масі згублюсь - трішки кольорова...
Наче не схожа...та така як всі...
Ні не самотня...і не одинока....
Я попід руку із Дощем в душі....
Процак Наталя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую дуже... кожен з нас має своє уявлення...це вже рішення особисте, що і як бачити...
Ваш віршик я раніше читала, тут тема інша задіяна... Ваш дощик більш інтимніший...мій це як друг, якому я радію при кожній зустрічі... І який розділяє мій смуток і тугу...