В труні похованих ромашок,
Де в’ялий запах затуха,
Лежить поломана душа…
Трави колихає вітер.
Він окутує труну.
Щоб ніхто не міг відкрити,
І затронути душі струну.
На підвіконні палахкотять свічки,
Як тихо,
Коли не шепоче в темноті вона,
Як добре,
Коли почуття зав’язані на стрічки…
Коли тебе зі мною вже нема.
На стрункій шиї видно шрам,
Ти хрестика колись зірвав,
Кричав,що вірити не маю права,
Що надто грішна і забруднена моя душа….
Не маю того права?
Що ж , я згодна…
Я згодна з тим, що не без гріха …
Сама собі огидна стала…давно не я,давно не та …
Марнію,як та птаха в клітці…
Я хочу вирватись ,та ти не дав мені…
Я бігла від тебе,але чомусь на одному місці…
Набридло таке життя,весь час з тобою я в брехні.
Я не забов’язана була тобі…
Колись кохала - зараз зрозуміла,
Що фраза типу «назавжди»,
Давно,давно вже застаріла…
То ж відпустити я благала ,
Я не відчувала,що я твій хліб,
Тебе ж колись так міцно покохала…
Буденність, місто, натовп - ти осліп…
Раніше я була твоїм повітрям,
А потім, звичкою …не більше,
І все далі стала довіряти квітам,
Які подарував мені аж тим минулим літом…
Тобі я душу відала,
Щоб залишв мене навіки,
А ти її лиш поломав…
Думав,що ніде не дітися каліки…
Ти змусив страждати мене,
А я лиш хотіла літати….
Кляла кожен день я тебе…
І раділа до сліз своїй втраті…
А інші думали – страждаю.
Та добре так ще не було мені…
І ,може, я жорстока …знаю.
Та ти не прийдеш більше,не побачу я тебе в вікні…
Шкода лиш душу,
Але ,може, й краще…
Тепер вона позбавлена тривоги…
Тепер вона не шепче :«Нащо?»
Я зарез знаю,що не варто,
Пускати в двері тих,
Кого не зможеш потім прогнати,
Не зможеш втікти ніколи від них
ID:
558368
Рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата надходження: 09.02.2015 10:50:13
© дата внесення змiн: 09.02.2015 10:50:13
автор: Юлія Терен
Вкажіть причину вашої скарги
|
