|
Ви навіть не можете уявити собі, як Андрій любить весну.
В цю пору року радує все: і сонячний промінь, який пробивається у твоє вікно, будить тебе теплим доторком до щоки, і чисте, соковите, настояне на пахощах квітучих садів повітря, і гудіння бджіл у рожевих шапках дерев, і поля та пагорби, які вкриті зеленою травою, фіалками та червоними тюльпанами.
Він лежав у ліжку і ніжився, дивися у відкрите вікно.
За вікном теплий, легенький вітерець набігав хвилею, наче море, хитав, розколисував дерева, і тоді хлопець дивився на далеке синє-синє, блакитне небо.
Птахи несамовито ширяли у піднебессі, немов ті малі діти, що граються між собою.
Під такі роздуми Андрію навіть не хотілося підійматись із ліжка, де його прикривала ніжна ковдра.
Та все ж таки була у тому якась ілюзорність. Потрібно було збиратись на роботу…
– Добрий ранок, тьотю Надю, – привітався з хазяйкою.
– Добрий ранок, Андрію, – відповіла вона. – Ти не запізнишся на роботу? Учора ти казав, що тобі сьогодні здавати звіти до управління.
– Ні, не запізнюся.
Тьотя Надя (він так називав її, а звали її Надія Василівна) була дуже доброю і привітною господинею. Уже третій місяць поспіль знімав у неї квартиру, так як до роботи було зовсім поруч.
– Каву з млинцями, – запитала Надія Василівна, – будеш? Млинці свіженькі зі сметаною, тільки-но посмажила.
– З великим задоволенням, – сказав він.
– Тоді одягайся і сходь до нас на кухню.
Причепурившись, взявши із собою робочі папери, Андрій зійшов до кухні, тому що жив у кімнаті на другому поверсі будинку, який належав Надії Василівні та її чоловікові Миколі Петровичу на правах особистої власності.
На кухні, за столом, сидів Микола Петрович і пив, як завжди, свій улюблений зелений чай.
Кожен ранок він підіймався з ліжка раніше за всіх, порався по господарству, був дуже хазяйновитим господарем. Все, до чого торкалися його руки, наче оживало. Дуже часто Андрій придивлявся до роботи, яку виконував Микола Петрович: чи то він виготовляв нові вікна або двері, чи то робив до лопати ручку, чи паяв поламаний радіоприймач – все після перебування у його руках набирало натурального вигляду, оживало. І під час таких спостережень приходили думки одна за одною. Звідки він навчився так вправно робити свою справу? В одній із розмов він сказав, що навчив його усім цим премудростям батько, це все передалося йому з молоком матері та з великою батьківською любов’ю. Більше до цього запитання ми не поверталися.
– Добрий ранок, Андрію, – мовив Микола Петрович. – Готовий до нового трудового дня? Якщо так, тоді присідай до столу.
На швидку руку випивши філіжанку кави, з’ївши пару млинців, парубок подякував за сніданок і, попрощавшись, пішов на роботу.
На роботі все пливло своїм чередом. Звіти, аналізи, доповідні записки з контрольних питань управління… У фінансистів головне, щоби дебет з кредитом танцювали одночасно, тобто витрати та прибутки були нарівні, тоді буде сходитись сальдо, і не буде проблем.
Близько одинадцятої години задзвонив телефон. Піднявши слухавку, почув знайомий голос:
– Привіт, Ірочко, – мовив з радістю.
– Здрастуй, Андрію. Майже добу не чула твого голосу і уже скучила за ним. Вибач, може, відриваю тебе від роботи. Ти ж говорив учора, що сьогодні будеш готувати звіти до управління, тому будеш трішки зайнятий.
– Ні, Іро, – відповів їй, – можеш не переживати. Звіти я й так встигну зробити, але твій голос не почути, це гірше для мене, ніж отримати збучку від начальника. Мені так приємно, що ти не забуваєш мене. Скажи, будь ласка, може, сьогодні ввечері підемо кудись, прогуляємось?
– Як скажеш. Якщо у тебе є бажання, то я не проти.
– Так, Ірчик, бажання нікуди не щезло, воно ночує у мені. Я хочу бачити тебе постійно поруч, але тільки робота заважає цьому, як моя, так і твоя. Тобі ж цілий день приймати дзвінки по телефону, з’єднувати абонентів, ввічливо з ними спілкуватись, відповідати на різні, хоча інколи і незрозумілі, запитання. Я знаю, тобі не звикати до цього, ти ж у нас – телефоністка.
– Все, зайчику, буду класти слухавку, мені телефонують. Тож давай домовимось зустрітись біля скверу о дев’ятнадцятій. До зустрічі!
– До зустрічі!
Закінчивши розмову, Андрій на мить задумався над тим, що б такого гарного зробити, щоби подивувати Іру. Без вагань вирішив купити квіти, може, їй буде приємно від цього. Все ж таки головне – не обділити увагою людину, яку кохаєш, якою живеш, про яку думаєш щомиті…
Після розмови з Іриною робота пішла, мов по маслу. Закінчив звіти, зробив усі контрольні інформації до управління, побував на нараді у начальна інспекції, зустрівся зі всім інспекторським складом, дав певні вказівки по роботі. І день розтанув, наче сніг у березні.
Вийшовши з робочого кабінету, Андрій попрямував до виходу.
На вулиці майже сутеніло. Не від того, що наближався вечір, а від того, що погода вирішила зіпсуватись. Насувались темно-сірі хмари, вдалині, за містом, було видно перші блискавиці, звуки грому так розкотисто стелились, що от-от, і почнеться невблаганна злива.
Не задумуючись, Андрій поспішив додому, щоб не потрапити під перші краплі дощу, який з миті на мить мав розпочатись, а парасольки він із собою, як на зло, не захопив.
Уже вдома Андрій вирішив зателефонувати Ірині. Та згадав про те, що у неї немає телефону.
Наближалася дев’ятнадцята. Взявши квіти, одягнувши плащ, пішов на побачення до скверу.
На вулиці щосили періщив дощ, калюжі розливались по шосе у різні сторони. То тут, то там, на тротуарі збиралось дуже багато дощової води, через яку Андрій перестрибував, щоб не намокнути. Біля входу в сквер, під дахом кіоску зібрались люди, які здивовано дивилися на Андрія з квітами і парасолькою в руках. Серед них він шукав постать коханої, але її там не було. Якось примостившись під дахом кіоску серед людей, почав чекати на неї. Та дощ і не збирався вщухати. З неба, наче з відра, лило і лило. Мабуть, сама доля сьогодні не мала бажання надати їм можливості зустрітись.
У такому чеканні коханої Андрію приходили в голову різні думки. Вони наче здіймалися до неба у черговому злеті, то наче падали до землі, мов ті птахи, що граються у повітрі під час сонячної погоди.
Пройшло більше години, та дощ на вулиці так і не вщухав. Зрозумівши, що Іра не зможе прийти на побачення через негоду, Андрій вирішив іти додому…
Наступного ранку, зібравши звіти та інші документи, поїхав до управління, де потратив цілий робочий день. Двічі телефоном з’єднувався з начальником інспекції, інформував про хід здачі звітів.
Пізно ввечері, уже добираючись додому маршрутним автобусом, у голові промайнула думка про кохану. Як вона там, що зараз робить, чи, бува, не образилася на нього? Хоча сам розумів, що вчорашня негода не дала їм можливості зустрітись…
Дні летіли, як миті. Андрій з Ірою порозумілися, дуже часто стрічалися, проводили разом усі вихідні, свята і, по можливості, неробочий час. Так пролетіло чудове літо…
Настала осінь, яка принесла з собою чергову повістку на призовну комісію до військкомату. Андрія чекала нелегка, але така потрібна служба в армії. Пройшовши медичну комісію, йому випала карта служити у ракетних військах…
Жовтень – це місяць, коли все навкруг грає кольорами веселки. Від природи віяло ніжністю, на вулиці стояли теплі сонячні дні. Приємно ототожнювати осінь з господарською коморою, у якій добрим ґаздою все припасено на зиму, розкладено по полицях і знайде свою потребу в майбутньому…
31 жовтня, за повісткою військкомату, Андрій прибув на розподільчий пункт, звідки повинен був піти на службу до Збройних сил. Після деяких формальностей військовий комісар розподілив призовників по вагонах потягу. Андрія проводжала на службу до армії Ірина. Вона стояла біля вікна потягу і ніжно махала рукою на прощання.
– Я буду чекати тебе цих два роки, – сказала вона. – Тільки пиши мені постійно, – благаючи, звернулася до Андрія.
– Обов’язково буду писати, тільки чекай мене, – сказав він.
Після прибуття у навчальний центр, проходження першопочаткової підготовки, Андрія разом з двома земляками направили служити до ракетної дивізії.
Писав листи, чекав відповіді на них. Так проминали дні, які складалися у місяці. Чомусь за останні три місяці від Ірини не надійшло жодного листа, хоча писав їй щонеділі…
Йшов восьмий місяць служби. Одного дня старшина роти повідомив Андрія, що на його ім’я прийшла телеграма із дому. Він, з дозволу старшини роти, побіг до канцелярії штабу дивізії, щоб отримати телеграму.
Зайшовши до приміщення штабу, спитав у постового, де можна отримати телеграму. Постовий простяг її йому до рук.
Вхопивши в руки телеграму, Андрій вибіг на вулицю і почав читати: «Привіт, Андрію. Вибач, давно не писала, була зайнята. Та я не про те. Коротко. Через місяць у мене весілля, виходжу заміж за Григорія, пам’ятаєш, навчався у п’ятому училищі – столяр. Вибач, на цьому завершую. До побачення. Іра».
Ноги, наче ватні, налились кров’ю і Андрій не зміг утримуватись на них. На щастя, поруч була лавиця, на яку встиг присісти. Руки тремтіли. Очі все бачили, та серце не розуміло, від чого це. Перевівши погляд на руки, виявилося, що трусяться вони. Нестерпний біль стискав йому серце, не даючи можливості отямитись від прочитаного.
«Невже я не той, кого вона вибрала собі на все життя? – думав Андрій. – Чому все так сталося? Мені зостався всього лише рік служби в армії, могла б і дочекатись. Чому вона так вчинила?»
Можливо, ще довго б так просидів Андрій на лавиці. Але до нього підійшли друзі-земляки і присіли поруч. Зав’язалася розмова, у процесі якої їм стало відомо зміст телеграми. Разом почали заспокоювати Андрія, щоб він не брав близько до душі дану подію.
«Але ж серцю не накажеш, – думав Андрій далі про своє, – не накажеш розлюбити ту, котра була для тебе всім найдорожчим і святим, з якою ділив усе навпіл. Та, мабуть, помилився у виборі, раз не розгледів під тією ніжною і чарівною посмішкою прихований сарказм, іронію, певну зверхність. Хоча між ними все було так чудово, неначе вони разом прожили десятки років спільного щасливого життя. Значить, щось не те? Все могло статись. Хоча не хотів вірити цьому. Але життя продовжується. І необхідно жити далі».
Думки, які породжувала уява, повертали його у ті літні дні минулого року, котрі вони проводили разом і нічого підозрілого у їх стосунках він не зумів розгледіти…
26 серпня 2007 р.
ID:
555070
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 27.01.2015 12:55:40
© дата внесення змiн: 27.01.2015 12:55:40
автор: Віктор Слюсар
Вкажіть причину вашої скарги
|
шкода що так буває...
