Я ще був молодий.
Хтось сказав би «дитина».
Мої нутрощі їла
Ненаситна пухлина.
Лікарі метушились.
Я знімав, чим міг, стрес.
Не пройшло і півроку,
Як в хвороби регрес.
А тепер я старий.
Я уже сивочолий.
І мені притаманно,
Що ледь злий і що кволий.
Я відмучив своє,
Негаразди забувся
І жив мирним життям,
Коли рак повернувся.
Але це вже були
Не смертельні клітини.
Я кажу Вам про гірше –
Про любов до людини.
Ця пухлина любові
Мене поїдала.
Скільки болі і крові
Вона з мене спивала!
Я стинався стражданням,
Зневірявсь в всіх богах,
Та пухлина та вбіса
Била знов по ногах.
Це злоякісне стерво
Коренилось в мені.
І я знов опинявсь
В безморальному дні.
Кожен орган знивав,
Кожна думка кололась
І нервовість моя,
І мій спокій – боролись.
Я не міг цим хворіти ?
Це не я. Не сьогодні.
Але рак не питає,
Згодні ми чи не згодні.
Лють у скронях кипить,
П’ю безмірно таблетки.
Краплю краплі у воду
І курю сигаретки.
Чесно зиркаю в себе –
Мені страшно в безмір’я.
Рак мене зішматав
В порох, пух, пил і пір’я.
Що робити тепер?
Терапію й уколи?
Лікувати ЛЮБОВ
Не навчаться ніколи…
