Зима заглядає у душу вибляклими очима,
коли тебе крають,
Так, що аж літо виболюється
до самого свого зохлялого дна.
В тобі ще стугонить і пам'ять,
і туга як віддих,
і снігом побілена лють.
Сподіватись дарма,
От, лише, десь на самому дні оживає надія,
Що повернуть тобі
усі спогади щастя й добра,
І міцного плеча, і очей,
і волі натомлений усміх.
Не буде ні плачу, ні страху -
нам повіку в жалобі серця,
і туга не зрима у душах, що наче одна.
Добі цій судилося долею – по нас текти пам’яттю,
А нам – себе виміряти совістю.
