|
Якось бува у школі тихенько закохався
У милу, чисту, ніжну, красиву, чарівну,
І як завжди буває – признатися боявся,
Що я її кохаю, як сонце, як весну.
О як невміло мусив байдужість оживляти,
Ховав думки, хоч серце фіалками цвіло,
Її почав додому щоденно проводжати,
А інколи й до школи дівча зі-мною йшло.
Боявся щось невірне в хвилини ті сказати,
Її чарівне личко на серці малював,
Закінчили ми школу, а там вже поступати,
Її я рідко бачив й потрохи забував…
Пройшли літа й раптово ми поглядом зійшлися,
Та я свою увагу вже іншій дарував,
Амур наосліп стрелив, коханням я живився,
І так болить, бо серце не тій, чомусь, віддав.
Ми стали, мов чужими: байдужі, самостійні,
Прийшло розчарування… Чому? Я не збагнув…
Коли ж відчув, що серце раптово моє вільне,
Весь рік, немов в жалобі… опущеним я був.
І знову ти про себе ні звідки нагадала,
Шкільне кохання вічне, мов дзвоником бринить,
За ці роки не знаю чи когось покохала,
Хоча б чуть-чуть, на трішки, на рік або ж на мить...
Людина раз лиш може всім серцем покохати,
А я цей шанс, не знаю… Мабуть таки вже мав,
Згадав шкільне кохання та буду все ж мовчати,
Немов Данте, що щастя усе життя шукав...
21.5.2014
ID:
511164
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 13.07.2014 18:20:36
© дата внесення змiн: 26.07.2014 15:33:40
автор: Назарій Андрійчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
