Дивлюся на збляклі троянди листки,
Що в’ялі тримаю в руках,
І серце стискається в болях тяжких,
Туманяться очі в сльозах...
Є сила предивна у цих ось листках:
Лиш тільки я гляну на них –
Минуле на мить нагадають вони
І тону в чарівних я снах.
І сумно мені, що чарівність тих снів
Так швидко промарила я,
Що більш не вернеться у душу мені
Минулість прекрасна моя.
Тоді ще в душі моїй віра жила,
Було в серці море надій;
І вільна у думці яскравій моїй
Високо літать я могла.
Сьогодні... Сьогодні той спогад вже зник,
Сьогодні в душі я сумна,
Як та, шаром дерну покрита навік,
Могила, де власна труна...
А я у могилу сховала свою
З душею довічну труну;
У ній поховала минулість мою –
Усе це в собі я замкну.
Сьогодні, хоч сміх на устах ще тремтить,
Хоч погляд мій часом ясний,
То все лиш квітки на могилі моїй,
Що хочуть нутро в ній прикрить.
Канстанцыя Буйло
Кветкі
Гляджу на пабляклыя ружы лісткі,
Што, звяўшы, ляжаць прада мной,
І сэрца сціскае боль нейкі цяжкі,
Туманяцца вочы слязой...
Ёсць дзіўная сіла у гэтых лістках:
Чуць толькі я гляну на іх -
Мне прошласць яны нагадаюць на міг,
І тону ў чароўных я снах.
І сумна мне вельмі, што гэтыя сны
Так скора прасніла ўсе я,
Што болей не вернецца зноў да мяне
Святляная прошласць мая.
Тады йшчэ ў душы маёй вера жыла,
Было шмат у сэрцы надзей;
Свабодная светлаю думкай маёй,
Высока шыбаць я магла.
Сягоння... Сягоння таго ўжо няма,
Сягоння я з смутнай душой,
Як тая, пакрытая слоем дзярна,
Магіла з уласнай труной...
А я у магілу схавала сваю
Вялікі гроб вечны - душу;
У ім пахавала ўсю прошласць маю -
Ўсё гэта ў сабе я нашу.
Сягоння хоць смех мой на вуснах дрыжыць,
Хоць гляну падчас весялей, -
То ўсё толькі кветкі магілы маёй,
Што хочуць нутро ў ёй прыкрыць.