Як я лісом іду – в душі легко мені:
Я одна у лісній тишині;
Спочиваю в душі. Між ялинок, беріз
Тут не чути ні зойків, ні сліз.
Серед них я люблю так ходить і ходить,
Слухать тільки що ліс гомонить.
Часом хочеться пташкою вгору злітать,
Між зелених гілок заспівать,
І щасливо пожить, і не знати біди,
Що панує у людях завжди.
Тут люблю бачить я, як сосна і дубок
Тихо шепчуть з собою удвох;
Як з росою-сльозою берізка одна,
Наче мужа сховавши жона,
Коси вниз до землі опустивши стоїть,
Чомусь сумно і нудно шумить...
Канстанцыя Буйло
У лесе
Як я лесам іду – на душы пёгка мне:
Я адна у лясной цішыне;
Аддыхаю душой. Тут, між елак, бяроз
Не чуваць ані енкаў, ні сьлёз;
Тут між іх я люблю так хадзіць і хадзіць,
Слухаць толькі што лес гаманіць.
Часам хочэцца птушкаю ў высь узляцець,
Між зялёных галінак запець,
I шчасьліва пажыць, і ня відзець бяды,
Што пануе ў людзей заўсяды.
Тут люблю я глядзець, як дубочэк с сасной
Ціха шэпты вядуць між сабой;
Як з расою-сьлязінай бярозка адна,
Якбы мужа схаваўшы жана,
Да зямлі валасы апусьціўшы стаіць,
Чагось сумна і нудна шуміць...