Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет II
Неначе в свято небо розцвітає,
Алмазних зір мереживо горить.
Ні голос, а ні шум не долітає:
Душа моя схвильована тремтить.
Тремтить й очікує отих чудовних
Мелодій, що звучатимуть здаля,
Від голосів, від арф ще невідомих,
Що їх почує в перший раз земля.
Але чекає марно, з скаргами святими,
Що звернуті до ясних зір вогнів:
Чи ж трепетання, що ідуть за ними,
Секрети вам не віддають мої?
Чому ж ви мовчки, повністю чужими,
На мене дивитесь, о, сестри осяйні?
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет II
Блести небето, като че празнува,
изпъстрено с елмазните звезди.
Отникъде ни шум, ни глас се чува:
душата развълнувана трепти.
Трепти и чака някакви чудесни
мелодий сладостно да прозвучат
от гласове, от арфи неизвестни,
кои ще чуй земята първи път.
Но чака суетно и с жалба свята
обръща се към светлите зари:
тоз трепет, с кой поглеждам в небесата,
вам мойта тайна не ли ви откри?
Защо тъй мълком като непозната
ме гледате, о, сяйни ми сестри?