|
Частина ІV
Першим прийшов до пам’яті Андрій. Він зірвав кілька химерних суцвіть і, з неприхованою цікавістю роздивляючись їх, звернувся до мольфара:
- Що це за трава?
- Ех, темнота! – відкрито глузуючи, відповів мольфар. – Це найпоширеніша рослина нині – рапс!
- А що, його зараз їдять замість хліба? – потягнувся до квітів з явним наміром негайно, під зав’язку, набити ними свою вже зголоднілу від пережитого утробу, Петро.
- От, неук! – далі потішався, над своїми неосвіченими «друзяками» відьмак. – З нього роблять паливо та мастило для машин!
- Для чого? – зовсім заплутавшись у хитросплетінні слів павука-чаклуна, спитав Петро.
Мольфар, з удаваною неохотою, пояснив:
- Для отих велетенських самохідних хур, котрі, на превеликий жаль, не розчавили вас як просолених старих ропух.
«На превеликий жаль» було сказано пошепки у білу лапату бороду, що уміло маскувала саркастичні гримаси її власника.
Новина про «самохідні вози» зовсім вибила із сідла самовладання Петра. Він розридався:
- О, Господи! Хочу додому! Оленка-а-а!
Мольфар тріумфував! Його «жаба» врешті наїлася досхочу і ,задоволена «вишуканим меню», скочила з грудей, зникнувши у нереально-жовтому квітучому рапсовому морі.
«Нарешті проголошене останнє бажання! Зараз я виконаю його і назавжди звільнюся від ганебного прокляття, а заодно і від компанії цих двох сморідних чумаків, що вже набридли мені, мов прищ на…, пардон, як камінчик у чоботі» - відчуваючи близьку свободу, радувався подумки чаклун. Він вже з насолодою відкрив рота для «беззаперечно виконую», та широка козацька долоня завадила жаданому звільненню, затуливши «тріумфаторові» рота разом з очима.
- Зачекай, братіку. Не поспішай, як голий до купелі. – звільняючи очі мольфара від порепаного савану, спокійно промовив Андрій.
Чаклун, знову відчувши на своєму тілі важкість чумацьких рук, підкорився наказу. Невпинно моргаючи та задихаючись від запаху роками немитих долонь, він приречено , але з твердою надією, в чорній душі, на добрий (для нього) кінець, зазирнув у вічі Андрія. Та колючі промені розгніваного погляду козака хутко випарували відьмацьке сподівання на швидкий порятунок.
- Не поспішай, відьмачку. – розуміючи, що «взяв ситуацію у свої руки», вів далі Андрій. – Мій побратим каже, що дуже охляв і хоче попоїсти по домашньому. Так Петре?
Запит було різко кинуто разом з богатирським кулаком у бік Петра. Той нічого не розуміючи, та разом з тим, не бажаючи повторити теперішню «долю» чаклуна, не вагаючись, швидко випалив:
- Так! Я…, попоїсти! По…, по домашньому!
Андрій акуратно вивільнив залишки обличчя «відьмачка» від чіпких обіймів своєї долоні. Потім турботливо поправив на ньому свитку і хитро запитав:
- Я так кумекаю, ти тут не вперше чоловіче?
- Не вперше. – з пересторогою відповів мольфар.
- От і добре! – зрадів козак. – От і будь поводирем двом сліпим чумакам, що хочуть трохи помандрувати по цьому, як його…, майбутньому.
Розуміючи, що потерпів (поки що) фіаско, відьмак миттю став (поки що) добрим і улесливим. Та поряд з ним із бурштинової, мов сеча, «рапсової калюжі», уже зирили на чумаків, аж дві голодні «жаби». Через хвилину, запам’ятавши обличчя своїх кривдників, вони почали видиратися по довгім полам мольфарової свитки, щоб зайняти почесне місце у чорних грудях свого хазяїна.
«Жаб’ячі» роздуми мольфара перебив громоголосий Андрій:
- А що, друже, у цьому майбутньому, люди їдять?
- Ой, їдять! Та так їдять, що ще й п’ють! – заграючи до козака, відповів чаклун.
- А де їдять? Де п’ють ? – ожив Петро.
- Звісно де, у шинку! – розсміявся Андрій. Останні події, що втамували жагу його власної мсти та встромили ненависну білобороду голову у ярмо залежності, явно поліпшили козацький настрій. Він вже потай будував далекоглядні і не дуже шляхетні плани, в яких головну роль мав виконати мольфар, а почесна роль «кушать подано» відводилася Петрові. Йому так і свербіло якнайшвидше розпочати їх втілення у життя, але зіпсована мажара, білою скелею, стояла на заваді. Не бажаючи на посаді «отамана» фізично струджуватися та не покладаючись на безталанно грубі руки Петра, що добре сотворяють лише біду (як у випадку з глечиком), Андрій вирішив залучити до цієї справи мольфара.
– Зараз Петрику, «відьмачок» допоможе нам розвантажити мажару, приладнати колесо, потім її завантажити. Потім, якщо колесо скрипітиме, він знову допоможе нам розвантажити мішки, помазати колесо дьогтем, потім завантажити і, якщо буде на те Божа благодать, то надвечір ми потрапимо до шинку. – Немов до дитини, заговорив до собрата козак, невпинно зиркаючи в сторону мольфара.
Борода гнівно наїжачилася, реагуючи на «відьмачка», але, під голодним поглядом велетня, чаклун швиденько розгладив її у посмішці і запально мовив:
- Я все зрозумів!
Наблизившись до широкої спини вола він зненацька вдарив по ній відкритою долонею і несамовито вигукнув:
- Очеретами-болотами…!
Віз разом з тяглом, моментом накрило, вже знайомою чумакам сірчаною хмарою… За хвилину мажара стояла справна і завантажена.
Вражений Андрій прискіпливо оглянув роботу. На перший погляд усе було в порядку: колеса на місці, воли та сіль теж. Та його увагу привернула біла бляшанка, що тепер прикрашала заднього борта воза. На ній чорнів акуратно виведений незрозумілий напис:
484-14 ХО. А обабіч бляшанки примостилися два червоні трикутники, що виблискували в променях обіднього сонця.
- Що це? – згадавши «янгольські очі», насторожено запитав козак.
- Це оберіг! Без нього по майбутньому далеко не заїдеш! – поспішив з відповіддю мольфар.
- А від чого ж він оберігає? – не заспокоювався, явно нервуючи, Андрій.
- Від демонів з рябими палицями. Їх на цих чорних шляхах ой як багато! – терпляче пояснив відьмак.
- Що ж вони коять подорожнім ті демони? – вже встигнувши сполотніти, тривожно озвався Петро.
Відповідь мольфара ще більше засіяла зернами страху родючу душу «колоса».
- Вони перестрівають їх, зупиняючи чарівною палицею і відбирають гроші, крам, а то й маш…, мажари!
Серце Петра похололо:
- І що , немає на них управи?
- Управа є, - обізнано промовив чаклун. – вона живе у великих містах. Та демони, як подейкують місцеві власники самохідних возів, туди і відправляють частину своєї здобичі.
- Хабар! – раптом вистрілив Андрій. – І тут хабарі! Я, щоб отримати посаду обозного у своєму коші, отаману сідло татарчука віддав. А він, мене… по-під кобилячого хвоста…
- Не віддав, а презентував. – перебив збудженого козака мольфар.
Ой, не треба ж було цього робити! Запальний Андрій відреагував миттєво:
- Стули свою коз-лячу па-щеку, білобородий! Я не знаю, як воно зветься зараз,- забризкав слиною очі чаклуна козак, - але як би воно там не звалось: презе…, презе…, рватимуть його із рук жадібними па-щами, обіцяючи золоті кургани. А як дійде до діла: «Січовий отаман не затвердили»…! От тобі і презе…! Тьху хабар!
Раптово хижий профіль, після секундної паузи, пом’якшав благоговіючи від спогадів.
- А сідло!? Що за краса була?! Шкіра – чорна, цупка! А які прикраси зі срібла?! Ну правда…, я його трішки понівечив шаблюкою, коли вузькопи-кого хазяїна виганяв… Раз! І аж до сідла! Так він і скочив з коня, сердешний - у два боки! Га-га-га!
Мольфар, що вже вимушено призвичаївся до різких змін козацького настрою, теж безглуздо підсміювався Андрієві:
- Хі-хі-хі! У два боки?! Хі-хі-хі! Оце так!
«Товариську бесіду» не до діла перервав зголоднілий голос Петра:
- То може вже, тря-сця вашій матері, поїдемо до шинку?
Андрієві вистачило одного погляду щоб зрозуміти, яка на них з мольфаром чекає біда, якщо вони негайно не принесуть «жертву» Петровому «циклопу».
- А й, справді. До бі-са балачки. Гайда на мажару!
За мить хворостина привела в дію м’язисті ноги покірних волів.
- Цоб-цобе! – хвацько вигукнув Андрій. – Вперед у майбутнє!
Мажара неквапливо посунула по ґрунтовій дорозі паралельно шосе, дрібно підстрибуючи на залишеній гусеничними тракторами колії.
За годину розпитувань та незрозумілих пояснень «властителі темпоральної спіралі часу» дісталися невеличкого придорожнього кафе з, явно перебільшеною, назвою: Трактиръ «У Мойши». Залишивши волів на розложистій стоянці, вони сміливо увійшли у кондеціоновану прохолоду прокуреного приміщення. Зважаючи на якість обслуговування та ціну на страви, що й близько не відповідала їх якості та свіжості, відвідувачів майже не було. Лише у закутках, мов щурі, вошколупились поодинокі п’янички. За полірованою барною стійкою, на дзеркальному фоні різнокольорових пляшок, виднілась згорблена постать хазяїна. Побачивши клієнтів, він хутко полишив благородну справу всіх барменів - розводити спирт водою і, зліпивши чергову посмішку, вийшов на зустріч.
- Шалом, уважаемые гости! Проходите, проходите! Вот за этим столиком вам будет удобно. – Ввічливо привітався він.
Андрієві, його постать видалася дуже знайомою.
Корчмар був точнісінько такої ж статури, як і козак! На його гарне горбоносе обличчя з обох боків, з-під єврейської ярмулки, звисали довгі пейси. А дивився він, на здивованого чумака, булькатими, до болі знайомими чорними очима його стародавньої неперевершеної коханки Целі!..., що багато років супроводжувала свого, торговця усіляким крамом, батька, який, у свою чергу, завжди ескортував з обозом козацькі походи.
Краще розгледівши клієнтів, корчмар (точнісінько як Андрій) округлив очі і, смачно плеснувши себе по ляш-ках, гукнув у просмажене та закопчене черево маленької кухні:
- Сара! Детка! Шоб я так жил! Они, таки опять снимают сериал! И судя по ихним шмоткам и гриму - на этот раз, исторический.
На його бурхливі зойки із кухні викотилася у білому засмальцьованому халаті і, такого ж вигляду хустині, чорноброва та червонопика дружина. Професійно сфотографувавши клієнтів рентгенівським поглядом, що виявляє наявність та потенціальну кількість банківських знаків у кишені, вона винесла вердикт:
- Мойша, моя покойная мамочка таки стопроцентово была права – ты неисправимый иди-ёт! Где ты увидел здесь артистов? Ой вэй - это же бом-жи с киностудии Довженко. И они, наверняка, мигрируют к морю. Я права? – звернулась вона за підтвердженням своєї гіпотези до Андрія.
- Угу! – підписав смертний вирок смачному обіду той.
- Нет, ты посмотри на это! Я таки опять права! Мойша, покажи гостям на виход! – давала вона настанови чоловікові, вже грюкаючи сковорідками в затісній кухні.
Привітна маска хутко злиняла із обличчя хазяїна і він суворо промовив до, (вже небажаних) клієнтів, намагаючись бути якомога тактовнішим:
- Гаспада, ви слышали мою Сару? Так что без лишнего кипиша очистите залу. И…
Мольфар, що теж добряче до цього часу зголоднів, жестом заткнув діру у прорваній словесній загаті корчмаря. Цей жест починався витягнутою у бік хазяїна генделика рукою, а закінчувався тугим жмутиком фіолетових папірців, що грайливо погойдувались у тонких пальцях. Мова шинкаря, спотикнулася об цей жмутик, і він на секунду замовчав, візуально оцінюючи суму. Потім, знову натягнувши на себе затерте опудало хлібосольного господаря, жваво, не відриваючи погляду від грошей, вигукнув:
- Сарочка, при всём моём уважении к твоей покойной мамочке, я имею тебе сказать, что она таки ошибалась!
- Это в чём же? Будь любезен, сделай объяснение. – донеслося з кухні.
- Я не ид-иёт! А вот ты таки круглая ду-ра! У этих уважаемых господ столько денег, шо я думаю, они сегодня взяли кассу Международного Валютного Фонда!
Жирна кулька стрілою винеслась до (вже поважних) гостей і буквально потягла їх у бік засмальцьованого пластикового столу, який червонів, за неохайних хазяїв, розтертими плямами кетчупу.
- О, Моисей! – безупинно насварювала себе Сара. – Да, куда же смотрели мои глаза! Да шоб им таки лопнуть, если они перепутали таких крутых господ, с какими то, пардон, бом-жами…!
Самобичування жінки, що затяглося, м’яко зупинив Мойша:
- Сарочка, ша! Не мети пургу у мозги этих господ, шо имеют несметные капиталы у своих глыбоких карманах. Закрой хлеборезку и принеси им лучшее наше фирменное пакушать. И бистро!
Жінка, почувши про бездонні «капітальні» кишені, прожогом кинулася до кухні, звідки негайно закалатало посудом, потім застрочив кулемет ножа для нарізки, а після багатообіцяюче зашкварчало.
Гості розмістилися за круглим пластиковим хитким столом, сівши на такі ж, ненадійного вигляду, стільці. Хазяїн присів поряд, з цікавістю роздивляючись незвичайних візитерів. Чумаки, балансуючи на пластикових «сідалах», в свою чергу, мацали поглядами дивний гардероб корчмаря, що складався із: шапочки-ярмулки; одягненого, на голе худорляво-волохате тіло, затертого шкіряного жилета; китайського пошибу, джинсів з гордою лейбою «Lee» і синіх кросівок виробництва теж «китайської фірми» – «abidas».
- А шо, как сегодня погода? – тактовно запитав «обожнювач китайської моди», намагаючись розпочати бесіду.
Петро мовчав, сполохано зиркаючи довкола та жадібно втягуючи бараболячим носом дивовижні аромати їжі, що готувала короткорука Сара.
А ось патріотичним засадам Андрія не сподобалася дивна мова, якою гундосив корчмар.
- Ти куди це нас переніс? – гаркнув він на чаклуна. – Яка ж це Україна?! Це ж якась чужинська мова , чор-та лисого їхній мамі у печінку!
Відьмака випередив охочий до балачок хазяїн трактиру:
- Уважаемый! Я вам имею сказать как специалист – берегите нервы, потому, как их мало у вас. Врачи рекомендуют! Я вам отвечаю! Ви сейчас имеете честь быть гостями богатейшей местности на мапе Украины! А именно – на её юге! Да обойдёт её всемирный кризис и да пребудет с нею вечное финансовое благоденствие!
Побачивши, як нервово засмикались, збільшившись у розмірах, ніздрі Андрія, мольфар поспішив втрутитись в розмову у якості міжчасового перекладача.
- Андрію, - м’яко повів він, вхопившись за козацькі кулаки, що вже почали скандально хрустіти. – Цей добродій, намагається вічливо пояснити, що ми зараз перебуваємо там, де й знаходились учора.
Заплутаний мереживом слів козак, озлоблявся далі, виграючи сливоподібними жувальними м`язами:
- А де ж, три Господи…, ми були вчора?
- Где, где – в Караганде! – не втримався, від демонстрації свого хисту в гуморестичному римуванні, Мойша.
Погляд Андрія спопелив «нащадка». Тіло блискавично звелося на ноги, руки, що не вміли пробачати образ ні чужим, ні своїм, міцно стиснули поручні підхопленого стільця з явним наміром перетворити його за підтримки ярмолчатої голови на друзки. Але, настраханий погляд, колись палко коханих, бездонних очей Целі, зупинив йог. Не відриваючись від них, козак повільно поставив стільця на місце й сів. Мойша, що теж учув поклик родинних зв’язків, вирячівся на чумака.
Паузу, що непристойно довго затяглася, порушив мольфар.
- Друже, ми у Дикому полі. – Заспокійливим тоном заговорив він до Андрія. – На лівобережжі Борисфену.
Новий припадок гніву розфарбував горбоносе обличчя в буряковий колір. Тепер біда загрожувала чаклунові.
- Так ти, що хочеш сказати – нас повоювали три-кляті турки з підлими ляхами? – по своєму інтерпретувавши ранкове побоїще та неповторний одеський жаргон, перекинув свій праведно-патріотичний гнів на мольфара козак.
Чаклун з жахом відсахнувся від столу і швидко заговорив:
- Та ніхто нікого не воював! Просто була велика міграція населення …
- Яка ще міг…срація? – не розуміючи чужинських слів кипів Андрій, - Прос…али козацьку Вольницю! Так?
- Уважаемый, не надо виражаться! У меня таки приличное заведение, а не кабак! – недоречно зауважив Мойша.
Його словеса навели козака на деякі миттєві роздуми, з яких він зробив, невтішний для хазяїна висновок:
- О! Або продали кля-тим жидам! – констатував Андрій, устромивши кістлявого пальця у живіт корчмаря, з явним умислом зробити тому харакірі довгим зашкарубло-жовтим нігтем.
Невідомо чим би все скінчилося, якби між Андрієм та Мойшею не виросла, наче шампіньйон з бетонованої підлоги, Сара. Її коротенькі, але жадібно-хапкі до поживи, рученята тримали щербату стару тацю, на якій виблискувала рослинно-хімічними жирами «фірмова (на сьогодні) страва». Вигляд цього «натюрморту» привів у дію голодну машину – Петра. Він одним поштовхом дужих рук грубо відправив за-ди обох сперечальників у холодні обійми пластику, поклавши край «антисемітським дебатам». Потім, не зважаючи на хрускіт стола під вагою живота, нахилився до переполоханої хазяйки і вправно вихопив тацю з їжею.
- А що нам господиня приготувала?! – радіючи, запитало «дитя черевоугодного пороку».
- Ой вэй! Спасибо Вам гражданин, за то, что вступились за бедных евреев! Ви знаете какие сейчас времена? Что не случится – виноваты евреи! Гривна падает – мы виноваты! Новые выборы – опять таки мы! Жить стало тяжело …!? А кому сейчас легко? Нет, я Вас спрашиваю: а кому сейчас легко? – тараторила Сара, віддано дивлячись в обличчя Петра, з якого густо котилася на сорочку слина. Чумак нетерпляче, але вічливо перебив її:
- Добре, матінко, добре кормилице! Досить тобі нюняти. Не ти перша, не ти і остання. Скажи краще, чим частуєш нас сьогодні. Що це за дивні страви?
- Стандартный завтрак - пюрэшечка, сардэля и салатик «оливье». Всё очень вкусненькое и свеженькое! – завчено відповіла хазяйка і, знітившись від очевидної «вкуснєнько-свєженької» брехні, хутко зникла на кухні.
- А з м’яса якого звіра зроблені оті, сарделі? – не заспокоювався збуджений (підсилювачами аромату) Петро.
Мойша, задля примирення з дратівливими відвідувачами, вирішив відкрити таємницю м’ясокомбінатів щодо технології виготовлення сардель.
- Дорогой товарищ! Я Вас умоляю! Да где вы видели мясо в наше время?! Им здесь и не пахнет! Эти, прости, Господи, - производители, совсем обор-зели! Ви знаете, что они туда кладут? Нет? Так я Вам скажу! Это же сплошкая туалет-ная бумага и соя ГМО!
Андрій, що вже встиг скуштувати шматочок сарделі, вдавився й, гидливо скривившись, обурився:
- Я ж і відчуваю: якесь гім…о, а не ковбаса! Ти що, су-кин сину, хочеш нас послі-дом нагодувати?
- Як на мене,смак пристойний. – озвався Петро, облизуючи вже порожню тарілку. – Їж, братіку, і не вередуй. А чим у вас, хазяїне, запивають оце…, ГМО?
- Як і у нас – хмільним пивом. – Озвався до цього не примітний мольфар. Він мовчки насолоджувався спогляданням дійства під назвою «Марні потуги дур-нів зрозуміти будову Світу». – А що, мужиче, подай но нам пива!
- І тарані! – поспішив додати Петро.
- Вы хотите пива и тарани? Так их есть у меня! – жваво відкликнувся Мойша.
За хвилину прострочене пиво салютувало «заможним» гостям білою піною, що, стікаючи по одноразовим пластиковими келихам, утворювала на столі жовтуватий ставок, у якому плавала стара іржава тарань.
Петро жадібно накинувся на улюблений «поживок». Його, ще міцні, щербаті зуби діловито вгризалися в солону риб’ячу плоть, а сині від напруги губи всмоктували, мов насос, вміст келиха великими cпраглими ковтками. І тільки здоровецький ніс, що не приймав участі у трапезі, кумедно ворушився, переливаючись червоним мереживом судин.
Більш перебірливий Андрій скептичним ковтком примірявся до келиха, що холодцем трусився в долоні і виніс вердикт:
- Я так і знав! Теж ГіМиО!
Мойша образився:
- Ну что Вы, чистейший пастеризованный продукт! Шоб я так жил, кав Вы разбираетесь в пиве!
- Та ні. Якесь воно наче здох-ле… Не живе. – розвіяв надії хазяїна догодити перебірливим гостям Петро. – А горілочка, друже, у тебе є?
- О, граждане желают «ерша»?! Вы таки гурманы! – крізь зуби процідив хазяїн і зник, нахилившись під стійку.
Через хвилину він тожественно поставив на (вже порожній стіл) трилітровий баняк чистого, не розведеного спирту. Цим жестом він планував примиритися з багатенькими запальними відвідувачами, а заодно й поглузувати із них, коли ядре-ний спиртяга скрутить у бублика їхні нахабні хох-ляцькі пи-ки. Але його надії виявилися мертворожденні. Першим їх абор-тував Петро. Він обхопив баняк долонею і легко перехиливши його, вилив третину вмісту в безмежний простір залізного черева. Після такого трюку, трохи покривившись, він «загасив» спирт бокалом пива і проголосив:
- Ай, добра таки у жи-да горілка! Аж піт на чолі виступив! Мабуть первак! Ай, молодець шинкар!
- Я частный предприниматель… – тихенько обурився розгублений Мойша.
Андрій, намагаючись здивувати присутніх своїми вишуканими манерами, наповнив по вінця півлітровий пластик, потім акуратно взявши його по-під поясок двома пальцями та, кокетливо відставивши мізинця, одним ковтком спорожнив його. Олімпом процедури стало прикладанням до вусів шматочка хліба і його легесеньке театрально-смакувальне понюхування.
- Кля-та горілка! – хрипло підсумував він «дегустацію».
Вражений побаченим хазяїн звернувся до мольфара:
- Уважаемый, а что же Вы не пьёте?
- Я в зав’язці. – коротко відрубав чаклун.
Мойша явно засмутився. Його плани напоїти та обібрати гостей до нитки летіли під три чор-ти з «Потьомкінської» кручі, дзвінко калатаючи ребрами по кам’яним сходам. Тож він вирішив взяти хоч те, що йому (вже) належало і якнайшвидше розпрощатися з «важкими» клієнтами.
- Ну, что же граждане, давайте я вас рассщитаю! – насторожено запропонував він.
- То добре. – спокійно відповів мольфар і простяг хазяїнові долоню з трьома кольровими папірцями.
Мойша пожадливо вихватив їх з наміром негайного перерахунку, але роздивившись ближче зблід від жаху. Його спітнілі пальці тримали посвідчення податкового інспектора!
- Что это? – заїкаючись спитав він.
- Ви що, читати не вмієте? – радіючи своїй дотепності перепитав чаклун. – Я – головний еколог пожежно-податкової санітарної станції!!! А де ваш касовий апарат? Де папери на товар? Де «куточок споживача»? Га? Я вас питаю?
- Я…, я…, честное слово! Я…, я…! – незв’язно заплямкав Мойша.
- Що, я, я! Вівця ти з харчоблоку! Ти хоч уявляєш собі, хто ці поважні люди? – далі насідав відьмак.
Хазяїн перевів нажаханий погляд на «поважних людей», які, вже добре захмелівши, сперечалися за останні краплі горілки.
- Не имею чести… – випалив він перше, що спало на думку.
- Так знай же, нещасний, що з вусами – це наш новий старший пожежний інспектор, а товстун – головний санітарний лікар області! Второпав?
Мойша заголосив наче біля стіни Плачу:
- Вайдот! Простите господа, не признал Вас! Как я мог? Пусть я никогда больше не буду кушать белого хлеба, если я Вас обманываю! Пусть…
- Досить! – грубо зупинив його мольфар. – Краще подумай, як жити далі.
- Я всё понял! Девочки, сауна, массаж!? – вже трохи заспокоївшись, став перераховувати VIP послуги свого гадю-шнику хазяїн.
- Поки що збери для невеличкого корпоративу випити і закусити, та завантаж у воза, а там буде видно. – наказав «головний еколог».
Через три хвилини засапана Сара відрапортувала:
- Всё в полном шоколаде! Я затарила Вашу бричку!
- Це добре. – зжалівся над хазяями відьмак. - А де ж дівчатка?
Мойша двічі плеснув у долоні, і з темного закутка зали з’явилися дві чергові по-вії. Вони, плавно фланеруючи поміж столиків, наблизилися до хазяїна-суте-нера й завмерли, віддано чекаючи команди «Фас». Ці два «нічних метелики», скоріше були схожі на повненьку, із потертими крильцями, немолоду міль, що безнадійно маскує свій вік під товстим пластом дешевої, безталанно нанесеної косметики. Їх одяг не псував загальної картини і складався із пляжних капців, коротесеньких котонових спідниць та глибокопродекольтованих дешевих кофтин. Причому ні спідниці, ні кофтини явно не справлялися з покладеними на них функціями, тому дебе-ла гола плоть безсоромно визирала на зовні, заставляючи здригатися її споглядачів. Загалом вони були, як кажуть, «на любителя» - гримучій коктейль екологічно-чистої колгоспної юності, ПеТеУшної молодості та Кримо-Римської зрілості.
- Мужчины, не хотите расслабиться? - прокуреним голосом запитала одна із «жриць кохання», не перестаючи рими-гати жуйку, покликану перебити «аромат» свіжого цибулево-горілчаного пере-гару.
Побратими одночасно скочили на ноги і, мов варені раки, вилупилися на виставлене для загального милування «добро». Такого не чекав побачити навіть гріхо-блуд Андрій, а цнотливий Петро і поготі. Серця обох чумаків грудними литаврами вибивали заклик «До зброї!». Потоки крові, доведеної вогнем спокуси до стану кипіння, оминаючи дідівські тромби, миттю розтеклися по зношеним тілам, наповнюючи вогнем бажання усі живі (й, до того не живі) чле-ни. Се-ча, неначе тараном, потужним струменем вдарила у сиві голови, вибивши звідти залишки сп’янілого розуму, а Бі-си, негайно встромили свої поро-чні роги попід чумацькі ребра.
- Йой! – одночасно вилетіло із роззявлених малозубих ротів.
Запанувала незручна тиша.
Бувалий мольфар прийшов на допомогу своїм онімілим «васалам».
- Що по чім? – діловито запитав він.
- Як обычьно: м…. – без тіні сорому видала прейскурант одна з повій.
- Резинки-предохранялки за отдельну плату, – додала інша.
Від почутого переліку послуг цнотливий Петро, що настругав зі своєю дружиною численних діток у позі «міссіонера», не встояв на ногах і гепнувся на стілець. Той, не перестраждавши ваги переповненого враженнями та гріховними бажаннями тіла, ображено скреготнув, ковзнувши по підлозі тендітними ніжками і луснув навпіл. Чумацька спина боляче зустрілась з полірованим бетоном.
- О Боже! Что с вами? – кинувся на допомогу «санлікарю» Мойша, подумки про-клинаючи його до третього коліна за зіпсований стілець.
Петро, загубившись у просторі і часі, ніяк не міг знайти точку опори. З риб’ячими очима він йорзав ногами по підлозі. Посинілий від надзусиль, хазяїн ген-делика тягнув по-під руки безвольне мішкувате тіло.
- Ну, что за народ, эти китайцы?! Ничего не могут сделать качественно! – гнівно скоромовив він, намагаючись перекласти провину за конфуз зі своїх скнаристих плечей, що зекономили на добротних меблях, на мільярдну армію «вузько-оких бракоробів». – Да это таки полное фу-фло – их товары! А вот моя тётя Клара…! Ви знаете мою тётю Клару? Нет? Так я вам имею сказать, что в Одессе она первая открыла атэлье в подвалах Малой Арнаутской! Там она день и ночь шила фирмовые джинсы. Ой вэй, что это были за джинсы?! Они были такие крепкие, что на них можна было по акватории буксировать баржи! И это таки правда! Пускай мне прямо в портрет плюнет наш многоуважаемый рэбэ, если я вру! А ви знаете, какой наш рэбэ…?
- Ні! І знати не бажаємо! – різко перервав словесну « діа-рею» Мойши, чаклун. – Підіймай його швидше, доки він не застудив свою олігархічну сід-ничну частину.
Нагадування хазяїнові про те, кого він тримає під пахви, а також пікантний аромат останніх, змусили його проявити нелюдську силу й звести таки на ноги, впольовану Купідоном, велитенську тушу Петра.
- Оле…! Оле…! – простягнувши уперед зімлілі руки, намагався покликати на поміч примарну дружину Оленку ошелешений чумак.
- Таки да! Оле, оле, оле,оле! «Динамо» чемпион!!! – наслідуючи рухам футбольних вболівальників, натхненно підхопив Мойша і зразу ж перелякано осікся. – Или Вы - фанат «Шахтёра»?
- Ні, Вони вболівають за турецький «Бешикташ»! – зайшовся реготом від власного дотепного жарту відьмак.
Це вивело Андрія зі стану сексуального нокауту.
- Турецький? – прогримів він.
- Девочки, не стоим, работаем, работаем! – попередив новий конфлікт корчмар.
«Дєвочки» моментом відреагували на команду свого працедавця. Підхопивши «пожежника» по-під руки, вони хутко зникли з його безвольним тілом за непримітними бічними дверима, на яких, у скотчевім окладі, красувався постер із зображенням рожевого, замизганого брудними руками Амурчика, озброєного луком та стрілою.
- Ой вэй! Что же вы стоите, уважаемые? В ногах правды нет. – торохтів Мойша, підсовуючи Петру два пластикових стільця, складених один в одного. – Вот пожалуйста – «двойной удар»! Выдержит даже лабуха Беню с Привоза! А Вы знаете лабуха Беню? Нет?! Так я Вам скажу – Лучано Паваротти просто отдыхает! Беня - Это феномен! Когда он сподобляется взять третью октаву, то…
Ніби для наочної демонстрації геніальних здібностей Бені з Привозу, тьмяну напівтишу кафе на шмаття розірвав пискляво-істеричний крик, епіцентр якого знаходився за дверима з Амурчиком. Все живе заклякло від страху. Далі події розгорталися зі швидкістю голівудського екшину, не даючи фізичної можливості наляканим глядачам до кінця осмислити те, що відбувалося.
Щойно крик різко урвався, «амурні» двері з тріском розчинилися і, зірвавшись з петель, по правильній дузі полетіли у протилежний темний куток приміщення. Там вони акуратно приземлились поміж двох ранкових страждальців-алка-шів, що тихо «медитували», вдихаючи пари свіжо зігнаного «не перваку» та приносили у жертву богам похмілля напівсухі бутерброди зі шпротами. Їх «вівтар» за одну соту секунди перетворився на місиво із пластику, скла та бутербродів.
-Твою адронного колайдера мать..! Таки рвонув! – зробив висновок з побаченого перший.
- Не думав, колего, що стріну армагедон «на суху»! – зітхнув другий.
В той час, як вибиті двері ще неслися астероідом до вищезгаданого столу, із червоної пащі кімнати, на ка-рачках, виповз Андрій.
Його вигляд, мов пудова булава, шарахнув по макітрі і без того наляканого Петра, від чого подвійний стілець під ним крякнув…, але встояв.
Картина справді була, вищою мірою неждано-страховидна. Андрій, стоячи на чотирьох у одних лише шароварах, не тільки був схожий на захарчованого сухореброго коня, але й мав таку саму упряж та виконував такі ж самісінькі функції. На випуклооку від нелюдського жаху голову козака був одягнений чорний шкіряний наритник (кінська збруя), а у роті замість вудил червоніла яскрава червона кулька, вуздечку від якої гордовито тримала напівоголена «жриця кохання», що без сідла і сорому уярмила Андрія. Вільною рукою, вона щосили шмагала козака по дірявим шароварам шкіряним канчуком. Інша «королева автостради» силкувалася приборкати здичавілого «сухоребрика», тягнучи його за (одягнену в дірявий чобіт) ногу назад до «печери кохання»…
- Угу-гу-у-у! – роздував вени на шиї в такт полосуванням «старий ло-шак», намагаючись звільнитись від «жокея».
Аж тут, геройське взуття, не витримавши, чи то грубого поводження, чи стрибка у часі, розірвалося навпіл, і «королева» разом із трофеєм полетіла вглиб кімнати. Андрій, відчувши часткову свободу, кивком голови розірвав вуздечку і, продемонструвавши кілька «вибриків Росінанта», кулею вислизнув з-під целюлітно-липкого тіла. «Тіло», яке не очікувало від свого «сивого віслючка» такого галопу, боляче гепнулося об підлогу і залилося брудною лай-кою.
Козак, мушкетною кулею, опинився під стільцем Петра.
- Братіку, урятуй від наруги! Роз-пусні відьми осідлали мене і заставляли… Ой, срам..! Ой, срам..! – невпинно кричав він, вужем звиваючись під стільцями.
Від цих зойків Петро ураз вийшов з оціпеніння і, схопивши «подвійний стілець», спочатку наніс «подвійний удар» по голові корчмаря, а потім залишками китайського «економічного дива» швиденько «зачистив» приміщення. Причому під «зачистку» підпали усі… Включаючи й мольфара з Андрієм.
Хвилин через сім, коли курява вляглася, у кафе не рішуче проникнув Андрій. Беручи до уваги теперішній інтер’єр, для створення якого доклав свої дужі руки та безумні навички «дизайнер» Петро, «Трактиръ у Мойши» сміливо можна було переіменовувати на «Музей другого нашестя Мамая». Козак насторожено підступився до усе ще розлюченого, а значить і небезпечного велетня й, зазираючи в його скляні розпечені очі, лагідно сказав:
-Усе братіку. Усе вже. Заспокойся, і віддай мені оце цурпалля.
Говорячи так, він обережно, палець за пальцем, вивільнив ніжки стільця з рук Петра. Потім, відступивши на крок, зненацька уперіщив побратиму смачного тумака, від чого той блискавично прийшов до тями і…, обм’як.
- Ну, досить вже! Гайда звідси, бо воли застоялися. – Сердито наказав він.
Козакові кортіло якнайшвидше дременути з цього «поля бою», де він знову знеславив себе, як коханець. Розірваний чобіт-рятівник, зі словесами «фу жлоб», промайнув у повітрі повз нього. Не озираючись, козак хутко підхопив його (мов чапля рибу) рукою і заспішив до виходу.
За «угамуванням Голіафа», встромивши голови у двері, насторожено спостерігали Мойша і мольфар. Побачивши, що Андрій узяв «оскаженілу ситуацію» під свій контроль, корчмар наважився увійти і негайно заканючив:
-Ой, вайдот! Разорён! Как есть разорён! Всё, что копил и строил годами всё ж…
Короткий, але промовистий жест чаклуна зупинив стенання. Мов ілюзіоніст Копердфільд, відьмак невловимим рухом вихватив з-за вуха Мойши товсту кіпу зелених папірців із зображенням «масонського ока» на звороті і помахав нею перед носом «страждальця». Той блискавично переробив маску невиправного горя на маску «О, Везунчик» і, висмикнувши із щедрих рук, удвічі більшу (на око) за втрачене компенсацію, звернувся до дружини, що, земноводним, нишком вповзла у кафе:
- Сарочка! Наши уважаемые гости расплатились и уже уходят!
- Как, и даже не отведают мой чудесный кофе? – з удаваним сумом заквохкала хазяйка.
- Женьщина, ты таки ду-ра! Какой кофэ?! У товарищей столько работы, шо аж за глаза! – перебив дружину хазяїн генделика. Потім, вчепившись за рукав свитки мольфара (як самого тверезого, а тому і самого небезпечного), потягнув його до виходу.
- Заходите, всегда буду рад! Если захотите «девочки, сауна, массаж» - так их есть у меня! Всё для Вас! И заметьте – бесплатно! Клянусь могилой моей покойной мамочки! А Ви знали мою маму? Нет! Так я расскажу Вам! Что это была за женьщина! Красавица! Когда она шла по Дерибассовской, у всех беньдюжников лопались глаза! Я Вам отвечаю – таки лопались… - не замовкаючи, щебетав він, боячись, щоб «дорогі гості» не передумали покласти край його мукам. Побратими понуро плелися позаду.
Кумпанія вийшла на стоянку. Мружачись від обіднього сонця, що безжально лоскотало їм очі, вони напомацки посунули до мажари. Воли повільно дожовували вміст перекинутого смітника, з байдужістю поглинаючи «досягнення» науково-технічного прогресу у сфері довготривалого зберігання харчів, із таким же довготривалим (з огляду на кількісний вміст консервантів) терміном придатності.
Сморід від залишків волячого «бенкету» привів до тями чумаків. Трохи протверезівши, вони діловито заходилися ладнати воза в дорогу. Мольфар, задоволений результатом своїх знущань над «повелителями», солодко потягувався у них за спинами, обмірковуючи чергові підлотні задуми своєї помсти та якнайшвидшого звільнення з-під влади «замурзаних катів».
Мойша весело сунув до розгромленого(в черговий раз) генделика. Його цупкі пальці машинально перераховували «зелень» у кишені, а ноги викобелювали неймовірні «па» під мугикальний акомпанемент їх власника… Звучало невмируще «Сім-сорок»! Біля дверей на нього чекала розгублена юрба його «фанів».
- Ну?! И кому стоим! И что вы здесь хотите увидеть? Може, папу Римского? – саркастично вигукнув він. А потім, діставши із кишені свій «доляровий приз», помахав ним над головою. – Ой, вэй! «Джек-пот», по-цы! Я сорвал «Джек-пот»! За работу, хлами-дники! Все на субботник! На баррикады! А после я угощаю!
«Алко-революціонери» підхопили на руки свого вождя й тріумфально внесли його до «храму Оковитої».
ID:
409122
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.03.2013 00:45:24
© дата внесення змiн: 15.03.2013 00:45:24
автор: Осіріс
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чим далі в ліс, тим більше пригод!А єврей таки урвав свій ласий шматок! 
Дякую!!! 
