Почати свою розповідь дуже тяжко… Думаю, кожен згоден. Та хоча я дуже довго думав, вирішував як можна донести до вас – людей, мою думку, яка не залишала мене вже кілька місяців. Але все одно я мушу почати розповідь саме з цього моменту – кульмінації мого життя. Можливо, цей самий момент можна назвати моїм кінцем твору… та ви вже читайте початок, а згодом самі вирішите.
«…тут не було так високо. Коли я дивився вгору – бачив два яскравих сонця. Один раз в 312 років вони підіймаються до гори разом, і сьогодні саме такий день. Коли я дивився донизу – переді мною була сіра завіса буття – туман. Крізь нього я не міг побачити землю, я тільки знав, що падати не довго.
До мене підійшла дівчина, ласкаво поклала руку на плече… вона намагалась мені пояснити, що я повинен залишитися, мені не треба падати. Вона казала, що краще бути живим, аніж мертвим… Але коли я почув ці слова, якась частина мене засміялась. Дивно, що вона не розуміє людських почуттів. Коли я зробив ще один крок, вона повернула мене до себе, почала кричати на мене, та я її вже не слухав. У моїй уяві я падав вниз, крізь завіс, який не кожен зможе подолати… Дякую тобі, за цей важливий урок, та на мене чекають там – знизу.»
«…тому в цей важливий момент, коли я – як шалений, метався по дому, з’явилася вона, вторглася у мої міркування, зламала усе і повела з собою. Вона не відповідала, навіщо вона мене забрала, куди і чому саме зараз. Залишилося лише довіритися їй, як раніше. Тому я залишив свій помисли в тій кімнаті і просто полетів разом з нею…
Переді мною з’являлися усі ті місця, де колись разом з нею ми залишали увесь цей «поганий» світ, просто мріяли разом, розмовляли. Нам було добре, хоча я не розумів – що вбиваю себе… Вона летіла вперед, ні разу не подивившись на мене… іноді її сльози пролітали поміж мене, іноді навіть на мою сорочку. Я лише роздивлявся ті гори, ліси, озера. Сьогодні два сонця зустрінуться, зірки з’являться раніше…
І все ж коли я подивився назад, зрозумів у чому річ. Увесь світ, який колись ми вигадали, рухнув… Це був кінець, якого ніхто не чикав. Нам усім було моторошно…
І тут перед нами з’явилася висока будівля, якої я ще ні разу не бачив. Можливо це її власне творіння?.. я хотів спитати, звідки тут вона, та не зважився… я зрозумів, чому вона саме така… я усе зрозумів.»
«…мені було тяжко залишати її саму. Я закохався в неї… в її душу. Можливо, що я божевільний, адже в неї немає душі, та я закохався… зрозуміти мене було не так легко, адже іноді я сам себе не впізнавав. Годинами, ні – кожен день я брав її до своїх рук, нібито «розмовляв» з нею… Мені вже не було так самотньо, як колись.
Я не знав – зможу я її відпустити, чи ні. Прийняти ось так важливе рішення було складно… Добре, що в цей момент втрутилася моя власна душа. В останні дні, я згадував, що вже давно не їв, не спав, навіть не вмивався, та усе своє життя приділяв їй – своїй книзі. Я не хотів залишати їх без догляду, тих головних героїв, ту дівчину – яку покохав… А може це було насправді?..
Можливо це не моя фантазія, мої мрії, виписані на папері… можливо усе це – і є моєю реальністю… і коли моя душа втрутилася знову, в мене не було вибору, як залишити всіх на самотужки, дозволити їм жити своїм життям… відпустити.»
«Сьогодні я прочитав ще п’ятдесят сторінок. Здається, треба зупинитись, та вона мене не відпускає. Щось у цій книжці є… не зрозуміле, яскраве, воно манить мене до себе. Дивно, що я себе відчуваю головним героєм іншої книжки, здається про мене пишуть, а читач, схожий на мене, сидить на розкішному дивані, перегортає сторінку та позіхає… Я відчуває, що книга повинна скоро закінчитися, та здається вона стає все більшою і все цікавішою.
Я справді вже не розуміє де реальність, а де – плід моєї уяви. Іноді, десь вночі, коли мої очі вже злипаються, мені здається, що хтось ходить по моїй кімнаті і дивиться на мене. Тому я навіть спати не йду – вип’ю кави і сяду читати далі. Не хочу спати… зовсім… не впізнаю себе…
І ось знову сів читати. Цікава, але безіменна, героїня твору зачарувала мене. Я би хотів читати і читати про її пишне волосся, про її солодкі губи, карі очі. Присмак примарного відчаю…»
«Вже другу неділю я не можу зупинитись… Я не знаю, що зі мною коїться. Вчора я зустрів її! Вона пройшла повз мене… можливо я її вигадав. Та не схоже, адже я познайомився з нею. Тільки в реальної особистості – схожої на ту дівчину з книги, було чудове ім’я. Е… Ел… Я не пам’ятаю.
Я згадав ще дещо… Колись я захопився однією дівчиною, з класу. Мабуть це було моє перше кохання. Я пам’ятаю, як ми гуляли після уроків до парку, розмовляли… Вона для мене стала другом, і тільки потім я закохався. Ми були знайомі всього кілька років, та навіть після кожного дня зустрічі у класі, я все цікавився її особистістю. Вона була мила, відверта дівчина. На хвилину я згадав, як зробив їй романтичний сюрприз. Довкола було багато свічок, повсюди «доріжка з пелюстків троянди». Я пам’ятаю, як вона спочатку здивувалась, але потім на її обличчі з’явилась посмішка, щира. Ми всю ніч сиділи біля вікна і дивилися у безкрайнє небо…
Сказати чесно, ми ні разу не поцілувалися. Вона завжди вважала мене найкращим другом, але не більше. Тому я саме зараз згадав, що насправді вона частенько розповідала про ще одного свого хлопця. Вони всі були чимось схожі, адже їй ніколи не щастило з ними. Ні, я не був для неї подушкою, в яку вона завжди мала змогу виплакатись. Ні! Ми насправді були безтурботними друзями різних статей. Однак, тільки для мене наша дружба переросла у щось більше.
Тільки зараз я зрозумів, що нарешті книга не в моїх руках і я зміг відпочити. Я знову літав у своїй бурній уяві, я не бачив Реального Світу. Мені стало сумно… дуже.»
«Ще зранку мені здавалося, що цей день буде як ті – минулі дні, нудний та не цікавий. Та коли я повертався додому, випадково знайшов якусь книгу. Продавець казав, що ця книга зачаровує з першого погляду, вона поглинає твою реальність, показуючи свою – інакшу. Казав, що складається усього с семи частин, кожна з яких – по-своєму цікава. Спочатку мене ця книга не зацікавила, але згодом я все ж послухався Дивного чоловіка і погодився купити її. Нажаль, я ще не починав читати її, та от хочу спробувати. Надія на саме найкраще.
Хоча, я насправді прочитав… вже двадцять одну сторінку. Так – багато. Сам не очікував, та здається, що ця книга не така вже й цікава. Мабуть Продавцеві просто потрібні були гроші, а кому вони не потрібні. Та я все ж продовжу читати, щось в цій книзі є…»
Ось прочитавши усе це… я поміркував, передивився ще раз і зрозумів – тут немає останньої частини… Сьомої. Мабуть її треба пошукати ще раз в книзі… Та як я міг її пропустити? Можливо – ця остання розповідь головного героя – відгадка до чогось потаємного, чи страшного. Я не на жарт почав переживати… шукав по всій книзі, і світив ультрафіолетовою лампою, і перевіряв навіть водяні знаки. Але нічого не знайшов… здавалось, що насправді Покупець просто пошуткував і не має цієї сьомої частини. Тому я вирішив все ж таки перепитати Покупця, можливо я просто неправильно почув… Досить цікаво, але й дивно.
Того Покупця вже не було, замість нього – якийсь старенький дід. Всі надії мене покинули… Я вже не знав, що можна зробити… Але тут у мою голову, мов блискавка, з’явилась цифра сім, а потім десь усередині я почув власне свій голос. Мабуть це була Сьома частина, як я здогадався потім.
«…політ вже й не такий страшний. Я не можу так жити, у своїй уяві. Я хочу повернутися до реальності, хочу знову відчувати запах квітів, відчувати тепло і навіть втому. Зрозумій, я не можу так…
Це дуже тяжко зрозуміти, та я був на грані реальності та моєї уяви. І справді – залишитися с героїнею твору і назавжди покинути реальність… Це моторошно навіть уявити, аж ціпки пробіглися по тілу. Жити чужим життям. В мене був лише один вихід – стрибнути донизу, до тієї завісі, до грані між реальністю та маренням. Це був не легкий вибір. Але як тільки я захотів все ж стрибнути, мене схопила та дівчина – героїня твору і вже напевно не хотіла мене відпускати. Весь цей час я був поруч з тобою, і навіть запомігся закохатись. Та ти – не реальна, я, як завжди, як з тою – реальною дівчиною, покохав лише плід своєї уяви, не більше. Пробач, але ти не реальна…
І з цими словами вона мене відпустила. Я падав, дивлячись в її очі. Я дякував їй, хоча бачив, що з її очей потекли сльози. Навряд чи це сльози радості…
Але на мене вже чикав мій будинок – моя квартира. Як тільки я опинився вдома – я викинув ту книгу, відчинив вікно, поснідав, і відразу я помітив старий дуб, який майже стукав у вікно, а на тому дубі – гніздо. Я оглянувся довкола, посміхнувся, зрадів. Навіть сонце мені посміхнулося. Лише одна річ мене насторожила – а чи я справді реальний, аніж плід уяви іншої людини? Справді я жив усе життя, як міг вирішити саме я, а не хтось? Справді я – це я? Тяжко відповісти…
ID:
408735
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.03.2013 20:48:08
© дата внесення змiн: 10.05.2013 03:25:18
автор: AlexBird
Вкажіть причину вашої скарги
|
