Життя суворе до таких як ти.
Блукаючи у хмарах, шукаючи світи
Ти свого світла не знаходиш.
Лише обірвані гілки,
гілки Відродження чужого.
З життям своїм була на ти
Хоч і навколішки бувало,
Молила долю дати сил
Щоб підкорить ту гору кремяную.
Як не пройти, то хоч повзти.
І хрест навколішки нести.
Бодай йому, зламали пута,
Якими Прометей прикутий,
До скелі, на Віки.
І болі відчував нелюдські,
А все оті раби й невігласи.
Прислужники чи Бога, сатани.
Що не давали світити у пітьмі.
А ти світила ,ти горіла!..
Горіла серцем і грудьми,
Штовхала, трутила, пітніла,
Неначе бачила саме куди,
Нам було треба зрушити думки.
Да ними покорити ті хрести,
Що є усюди, голод й морок.
Ну й мороки наробила Ти,
Отим риженьким чортенятам,
Що визирають із кутків….
Та гляньмо, їх там ще багато,
І кожному за пазуху Бодай раз зазирни.,
Побачиш жах! .,і ти бачила.
Та чи людей-чортів?,
Що так глумилися на прадідами.
А ти їм всипала! Поза кутки.
Але ж ти не безсмертна..
Така як ми. Лише одверта.
Вперта! Разюча міць твоя,
У памяті залишиться навіки.
Нехай приймуть тебе Боги
Ти Наша Рідна Українка!….
памяті Лесі Українки
