Леза сніжинок шматують щоки.
Задублі пальці кров’ю налиті.
Ковзаю містом. Різдво за два кроки.
А я десь блукаю в окремому світі.
В метро поцілунки соромлять стіни,
А пасажирам просто байдуже…
Хоча…Ні. Не так: одні - осудили,
Інші - позаздрили трохи й забули.
Крапають гроші у пляшки злиденних,
Стомлених пилом зруйнованих доль,
Тих волоцюг в переходах підземних,
Котрим не дався від щастя пароль.
Я у метро. Відчиняються двері,
Рвуться уламки небес у вагон,
Наче у такт тваринній манері
Людської навали на сірий перон.
Гострі сніжинки збираються в зграї,
Змикаються двері - наступна «Дніпро».
Ти спиш десь під гуркіт колес у трамваї,
Мене ж надихає запах метро.
І пазурі ночі дряпають спину
Бізнес-партнеру зими – морозу,
Пірнаючи в сніг кричу: «Я не згину!
Сесію здам! Я сильна. Я зможу…»́
