Розділ п‘ятий.
Командування мене знайшло, і своїм завданням підтвердило всі мої висновки та припущення, зроблені за час вимушеної відпустки. Суть їх полягає в одному.. про це болісно говорити, та цивілізація мого часу досягла такого розвитку, що їй загрожує упадок. Ми колонізували всю Сонячну систему, контактували з десятком розумних цивілізацій, і перетворили в смітник рідну планету, маю на увазі Землю. В погоні за розвитком ми забули про своє минуле, власні культурні надбання, міста Землі перетворені на захламлені музеї, по яким шастають банди покидьків, мародерів, і воюють між собою за право володіння кремлем чи мавзолеєм. Ми забули про ті прописні істини, що роблять нас кращим творінням нашого Творця. Вчені нашої цивілізації пророкують швидкий крах, і говорять, що помилки нашого розвитку потрібно шукати в минулому, в далекому минулому. Саме тоді згадали про мене, і людей, що мають подібну до моєї здатність бачити світ без рожевих окуляр. Саме тому я так виділяюсь з загального фону, я з майбутнього, що прибув в цей час, щоб знайти помилки для порятунку цивілізації в майбутньому…- Розказуючи, Влад ходив по кімнаті, а під час паузи сів на ліжко. Зараз це була людина, що справді побачила світ з його самого гіршого боку, зараз це була людина просто втомлена життям. Без сило припалив нову сигарету, з вимученою усмішкою подякував Либідь за каву. Зловив погляд Тані, і більш не втрачав, ніби в ньому був порятунок, було спасіння, було все його життя. – Тепер ви маєте зрозуміти, як важлива мені ваша допомога.. Чому я вирішив бути в ролі байкера? Відповідь і проста і складна. З одного боку по Землі мотається велика кількість моторизованих банд, і рано чи пізно людина виходить на дорогу. З іншого боку.. я давно захопився романтикою доріг, пізнав це через старі записи відомих сучасних, так сучасних вашому часу, рок-груп. Більшість з них допомогли мені зрозуміти чому мені дані такі сили, приховані сили організму. Я реставрував старий байк, замінив паливну систему на ядерний синтезатор, і вийшов на відкриту дорогу, я вже не міг залишатись на одному місці, ставало просто тісно..." – задихаючись, ніби йому було й справді тісно, Полковник вийшов з кімнати. Сів на мокрий від дощу ганок.
Накрапав дощ. З боку ресторану вже на вулиці долинали крики, виск сирени, по всьому молодь догулялась, і довелось викликати патруль. На душі Полковника розливалась калюжа самотності, бридка та сира, та по всьому доведеться до неї звикати. Якими б не були друзі прекрасними, важко знайти розуміння після подібної почутої правди. Залишається тільки одне, зібрати речі, і тихо піти, не лишивши після себе жодного спогаду, йому вже довелось так робити, щоб людина не згадувала його з болісним співчуттям. До самотності йому не звикати, надто коротким було відчуття щастя, відчуття, що ти комусь потрібен, хай це буде група молодих романтиків. Від рішучого кроку відвернула поява Тані. На неї Полковник не озирнувся, тільки з біллю пригадав її очі, дитячу довіру та очікування дива. Та диво трапилось з ним. Він відчув легкий доторк до плеча, так Таня намагалась привернути до себе увагу, коли ж це їй не вдалось, присіла на східці, і просунула голову під руку чоловіка. Саме цей дитячий жест довіри і вивів з стану повної прострації. Мовчки посадив на коліно, притис до себе. – "Що тебе хвилює милий? – в голосі Тані було стільки співчуття, що Полковник мало не розчулився. Особливо коли його чола торкнулись гарячі холодні пальці Тані. – Ти не захворів часом, чоло гаряче?" – у відповідь тільки усмішка, і тихий голос: - "Люди майбутнього, такі як я, ніколи не хворіють. Більш того, ми маємо великий рівень регенерації, високий больовий поріг. Ми не пристосовані до життя серед звичайних людей, на одній планеті, в звичайному місці. .. той час, що я провів у вимушеній відпустці, змінив мене. Перемінили мої погляди на життя, перевернули мій світогляд, і розширили до небачених раніш горизонтів. Саме це й допомогло адаптуватись до життя в цьому часі. Насправді ж я інший, людина з пробірки, без власного минулого, і не досить визначеного майбутнього. Людина яка вилітає з загального фону, як корок з пляшки. Людина…" – його тиради зупинила зовсім дитяча долоня Тані, якою вона затулила його уста, і тихий голос на вухо: - "Людина яку я покохала.. Ти ж сам говорив, любов це вибір, і я вибрала саме тебе. Такого, який ти є, хоч я знала, ти відпустиш мене любої миті, тільки я захочу цього. Але я не захотіла, покохала тебе. Ти і справді вилітаєш з загального фону, сила та розум в поєднанні з ніжністю та жорсткістю. Може саме це й допомогло покохати тебе, та це назавжди. Я залишатимусь поруч з тобою завжди, навіть коли весь світ відмовиться від тебе, я буду поруч." – Полковник, заховавши обличчя в Тані на плечі, плакав як мала дитина. Плакав від того щемливого відчуття, яке дає відчуття сімї. Нею стала Таня, його друзі, вони були поруч, і чекали на його появу в кімнаті. Чекали на появу старшого брата, який показав інший шлях по життю, важчий, але інший, більш яскравіший. Вони чекали на появу людини з майбутнього, яка прибула сюди міняти цей світ, для порятунку свого світу в майбутньому.
До кімнати зайшов Полковник. Та це вже була інша людина. Людина з більш відкритою душею, з світлішим поглядом на життя та на друзів. Більш світлішим поглядом очей, на яких ще блистіла підозріла волога. При його появі в кімнаті всі встали з ліжок. Наче з зовні нічого й не змінилось, в середині ця людина стала іншою, більш сильнішою, більш жорсткішою, водночас.. від нього йшла відчутна хвиля світла та тепла.
Полковник кілька хвилин мовчки стояв в центрі кімнати, озирався довкола, ніби бачив її в перше, зустрічався поглядами з кожним з команди, і на довго затримувався на ньому. Так само мовчки підняв на рівень грудей стиснуту в кулак руку. Першим відгукнувся Хорив, поклав долоню на кулак, і міцно стис пальцями, потім Щек, Кий; іронічну блиснувши очима, Либідь подала Полковнику окуляри, і приєднала свою руку до пірамідки. Завершила її Таня, обхопивши тонкими пальцями руку сестрички. Поверх неї лягла долоня Полковника, і міцно стисла, в намаганні відчути всіх. – "Один за всіх..." – "… і всі за одного!!" – хором, в один голос відповіли друзі.
Останній термос гарячого грогу було розділено на всіх. Гаряче вино освіжило голову, приємно затуманило втомлену свідомість. Це вже був той самий Полковник, якого всі знали – суворий і готовий прийти на виручку любої хвилини. Ось тільки, з під темних окуляр йшла відчутна сила, сила яка здатна впливати на долі людей. Позираючи на годинник, він тихо констатував: - "По всьому ця ніч буде безсонною. Видно, у вас багато запитань, тільки не думайте, що отримаєте на них відповіді, я давав підписку про не розголошення, і не маю наміру далі про це говорити." – "Не хвилюйся, Полковнику, ми самі не любимо задавати зайві запитання, - усміхнулась Либідь, піднімаючи голову з колін Хорива. Таня зайняла таке ж положення поруч Полковника, Кий та Щек розмістились на двох інших ліжках. – Тільки, вибач Полковнику, ти справді не маєш батьків?" – у відповідь вона побачила болісну усмішку. За власну цікавість їй стало соромно, але вона задала запитання, на яке можна відповісти. – "Зоряна розвідка вимагає людей іншого складу, більш сильніших, менш вразливих для зовнішніх подразників. Генетичний матеріал старанно відбирають, надають всіх необхідних якостей майбутній дитині. З нас готували людей високої спеціалізації, я вмію керувати всім, що літає, плаває чи їздить. Головне, нас вчили вчитись, збирати інформацію, накопичувати її в пам'яті, і робити необхідні висновки. Напевно в цьому і було десь допущено помилку, мене з дитинства приваблювали книжки, в їхньому природному варіанті. Можливо це й стало причиною, чому я став саме таким.."
До кімнати проникали ранкові сутінки. З всієї команди не спали тільки Полковник та Хорив. У них було багато тем для обговорення, і говорив в основному сам Полковник. Тільки Хорив мав знати про деякі нюанси його завдання, і необхідні знання при використанні сил самого Хорива. Помітивши настання ранку, Полковник скинув нічну слабкість, стаючи самим собою, він не любив коли його бачили розслабленим. – "Піднімай інших, я перевірю байки, кава, вмивання і виходимо на дорогу. Ми втратили багато часу, потрібно надолужити час." – вже на виході його окликнув Хорив. Підняв великого пальця, і тихо подякував: - "Дякую, Полковнику." – той тільки коротко усміхнувся і вийшов з кімнати.
На трасі ще було мокро. В калюжах, що переливались всіма кольорами, від розлитого мастила, високо в небі, не зважаючи на швидкість, висіла брутально-жовта куля сонця. День обіцяв бути спекотним, вже відчувались випари води, і ставало парко. А тому куртки байкерів наполовину застібнуті, з під яких визирають оголені торси, прикрашені рельєфом м'язів та ланцюжками з різною символікою. Дівчата зовсім розстібнули куртки, виставивши білизну футболок та округлі, пишні форми грудей, одразу ж видно їхню не любов до білизни. Та соромитись нікого, друзі як брати, та й Кий і Щек вважали себе закоренілими холостяками і мало зважали на спокусливі форми сестер.
"Щек, ти мав пройти наш маршрут? Що у нас?" – Полковник вів свою банду посеред роздільної смуги, і на швидкості більше ста кілометрів за годину. – "До найближчого міста доберемось під самий ранок, якщо не виникне не врахованих зупинок." – "Ми не снідали, братики.." – через шум вітру донісся голос Либідь, по всьому вона перегнулась до плеча Хорива, і чула розмову. І помахала рукою. – "Я пам’ятаю, та ви самі відмовились снідати в ресторані." – "В тому гадючнику? Вибач, та це повний моветон. – інколи Либідь і могла перегнути палку з своєю іронією, та вона знала коли потрібно вибачитись. – Вибач Полковнику, та там справді було б гидко снідати. Але ми потерпимо." – "Нічого подібного, коли мої люди в чомусь відчувають потребу, моє завдання ці потреби задовольнити. Щек, що у нас по курсу?" – "Є непогана кав’ярня, там гарна кухня. Саме сьогодні українська кухня. Будемо там за годину." – "Якщо маєш можливість, замов нам столик." – В заднє дзеркало було видно як Щек підключив шнур гарнітури до шолома і набрав номер. За кілька хвилин він відповів: - "Я був правий, у них українське меню, нас чекатимуть. Ти тільки уяви, гарячий борщ з пампушками, вареники кількох видів, сало з морозильника, та часник. Ти любиш морожене сало до холодної горілки? Вибач, але ти маєш це спробувати." – "Це ти вибач, - з легкою іронією остудив запал юнака Полковник. – та під час походу жодної краплі алкоголю. У нас буде ще час відпочити, тоді я і послідую твоїм рекомендаціям." – У відповідь Щек посигналив фарами.
Кухня ресторану "Корчмар" і справді була шикарною. Молоді та сильні організми вимагали калорій, ситної та смачної страви, а опинившись за одним столом, розслабились. І не помітили як зі столу зникли по дві порції гарячого борщу, густо политого сметаною, на пару з часником та салом, потім такі ж самі порції вареників кількох видів. Щек таки спокусив Полковника на горілочку під морожене сало та гарячий борщ, і очільник банди сам не помітив як під таку шикарну закуску випив пляшку горілки. Смак та відчуття особливо відчутні коли нема ризику сп'яніти, чи мати наслідки від такого напою.
На заправці ще раз долили палива, долили воду в радіатори, поповнили запаси сигарет, холодної води. І знову траса. Сонце піднялось до полудня, і асфальт нагрівся до такого стану, що над ним почала підніматись димка від випарів та гарячого повітря. Здавалось траса порожня, і буде такою до самого вечора, чистою і тільки легке марево нагрітого повітря на горизонті. Але так не було. На горизонті, в мареві повітря, появились горді постаті на потужних байках. З приглушеним ревом двигунів, байкери пронеслись мимо і зникли за поворотом дороги навіть не скинувши швидкості. Таке могли дозволити собі тільки професіонали.
Банда Полковника дійсно прибула до обласного міста під самий ранок. Ще на підході Щек домовився по телефону про три окремих номери, вказавши, що всі повинні бути розраховані на двох осіб, що два номера для молодят, і домовився про місця на підземній стоянці готелю.
Полковник, як старший групи проводив реєстрацію, заповняв необхідні бланки, і легко усміхався спостерігаючи боковим поглядом за своєю командою. Хлопці легко ступали по підлозі, прямуючи до ліфту, тримаючи спини прямими, не зважаючи на великі туристичні рюкзаки з речами та припасами; на дівчат, що гордовито йшли між ними, так ніби приймали участь в показі мод, і представляли нову колекцію шкіряного одягу для байкерш. Коли б так було, вони б зайняли перші місця на всіх показах мод.
Завершивши реєстрацію, заплативши необхідні суми, заховав до внутрішньої кишені паспорта, підхопив свій багаж, і приєднався до групи в кабіні ліфту. Їм пощастило, кімнати були поруч одна одної, знайшовши свій номер Полковник потягнув за собою Таню. Вже зачиняючи за собою двері почув клацання замків, друзі теж вирішили відокремитись від всього світу, інколи потрібно відпочити.
Вони довго мились в кабіні душу, не зважаючи на її маленькі розміри, і тільки тішились моментами відчуття оголеного тіла, моментами абсолютної близькості по поєднання. Дівчина була слухняна та гнучка в сильних руках свого чоловіка, і тільки заплющувала очі, відкидаючи голову назад в забутті насолоди.
Залишаючи за собою мокрі сліди на підлозі, краплі води на килимовому покритті, Полковник пройшов до кімнати, і коротким поглядом озирнувся довкола. Обстановка не досить розкішна, але й цього достатньо, щоб кілька днів не думати про захист над головою. Велика кількість м'яких меблів, сучасна стереосистема та плаский екран ТВ з виходом на супутникові канали. Широке ліжко, закрите від стороннього погляду важкою портьєрою. Номер освітлювався рядом світильників вмонтованих в євро-стелю, та великим, на пів стіни, вікном, приємний пів морок робила важка портьєра від стелі до самої підлоги. По обидва боки від вікна, низенькі шафки гардеробної та номерного бару. Звабливо похитуючи стегнами, Таня пройшла по кімнаті, краще за Полковника орієнтуючись де, що лежить. Знайшла високі келихи, і налила туди холодного коктейлю з пузатої пляшки, яку дістала з морозильної камери. Танцюючи пройшла до крісла, оди дин келих опинився в руках Полковника, що вже розслабився, розкинувши в кріслі своє велике тіло. Сама ж присіла на бильце крісла, спираючись на сильне плече свого чоловіка. На ньому не було окуляр, вона могла вільно читати його почуття та бачити себе в його очах, щасливою та радісною. Могла чути ті слова, які говорили його серце та душа, які в голос мало коли промовляються.
Від дівчини йшов запаморочливий аромат чистого, молодого тіла, в перемішку з дорогим шампунем та рідким милом; він власне обирав всю її косметику та засоби гігієни, перевіряючи якість через аналізатор комбінезону, не дивлячись на ціну та марку виробника.
Внутрішній спокій привели до того, що Полковник цілковито розслабився, розтягнувшись в кріслі, та закинувши ноги на низенький журнальний столик, так, щоб не піднімаючись можна було дістати приладдя для паління. Він мало коли міг собі дозволити подібний стан повного розслаблення, перебуваючи весь час в стані готовності, цьому він міг завдячувати піклуванню Тані та встановленій системі сторожовика, яка діяла на підсвідомість любої людини, в якої б виникло бажання зайти до номеру. Про друзів Полковник не хвилювався, система мала код розпізнавання, хоча й вони самі до вечора не залишать свої номера.
Таня відчуваючи стан чоловіка, його повне розслаблення, легко цілувала та пестила велике тіло, що своєю ніжністю більш розслабляло, ніж збуджувало. Хоча сама була завжди в стані готовності, щоб забутись в сильних руках, здатних робити її щасливою, абсолютно щасливою. І вона не помилилась, буквально кілька хвилин назад її чоловік нерухомо сидів в кріслі, а вже зараз вона опинилась в нього на колінах. Вона давно помітила, що йому необхідно мало часу на відновлення сил.
Вони не залишали номеру до самого вечора. Кохались до нестями. Інколи обом здавалося, що сили цілковито залишили обох, і тільки лишалось, щоб дивитись один одному у вічі, ніжно усміхаючись. Та не минало десяти хвилин як новий прилив пристрасті змушував забути про все і вся. Час зробив свою справу, вони навчились тримати відчуття близькості і серед чужих людей, перебуваючи в постійній душевній гармонії.
Довідавшись про Влада як про людину з далекого майбутнього, Таня не подумала про його розвиток, та різність у вихованні, на це не звернула й уваги; чутливу душу дівчини зачепила внутрішня та зовнішня порожнеча, яка оточує людину, коли вона не має жодного родича чи близької людини. Вона не по чуткам знала, що таке не мати рідні, близьких людей, це й послужило поштовхом до виникнення ще більшого відчуття близькості з цією дивною та могутньою людиною, з далекого майбутнього. Вона не задумувалась над тим, що після виконання місії, про тривалість якої він і сам не знав, вона може лишитись сама. Таня жила тільки тим часом, який проводила з Полковником, і в майбутнє намагалась не зазирати. Саме знайомство з Владом сприйняла як диво, і це відчуття вже її не залишало, не переставало нести світле відчуття свята.
Коли в номер почали зазирати вечірні сутінки, ожив мобільний Тані. Дзвонила Либідь, по лукавій усмішці Полковник зрозумів, що сестричка поділилась з нею своєю дівочою таємницею, і попросила до телефону Полковника, тільки Либідь мала нахабство дзвонити коли вважає, що це зручно, хлопці б чекали до останнього. Не даючи й слова вимовити, напівжартома заявив: - "Ти маєш назвати важливу причину, щоб уникнути покарання." – награна суворість завжди йому погано давалась, у відповідь він почув лукавий сміх сестрички, всім було відоме улюблене покарання, якого ніхто не боявся. Вони самі не раз були свідками виконання віджимання Полковником, тільки він піднімав ноги на значну висоту, і садовив собі на шию Таню, тим самим роблячи вправу ще важчою. – "Думаю така причина як столик в ресторані, дуже вагома, щоб нам всім обійтись без покарання. Тут грають живу музику." – "Причина вагома, - усміхнувся Влад, поглядаючи на Таню. В знак згоди дівчина радо кивала головою. – Думаю, за пів години ми до вас приєднаємось. Замов нам щось на свій смак, ми обоє голодні." – "Так, братику." – вже серйозно відповіла Либідь і відбилась.
Вони обоє мали приголомшливий вигляд коли спустились до великої зали готельного ресторану. Всю увагу брала на себе Таня. На ній була червона сукня, довга, що залишала відкритою всю спину до початку сідниць, мала глибоке декольте, і повздовжні розрізи до середини стегон. Відкриту частину грудей прикрашав масивний золотий ланцюжок з зіркою Давида у вигляді золотого кулона, на руках стильні золоті браслети у вигляді змійок, а пальці прикрашали каблучки у вигляді віверни та дракона. Високо підняті груди, тонка талія, підтягнуті сідниці, сама гордовита постава дівчини, притягувала багато поглядів, та засторогою до них була могутня постать в чорному, поруч з якою дівчина виглядала зовсім тендітною. Влад не намагався бути вишуканим, йому було достатньо змінити комбінезон таким чином, щоб одяг був більш-менш ошатним. Чорні штани заправлені в берці м'якої шкіри, сніжно-біла сорочка, і стильний чорний піджак, на вигляд з крокодилячої шкіри. З під манжет піджака виглядали широкі наручі з товстої шкіри з стильним тисненням. Образ доповнювали чорні окуляри, з під яких він обвів залу широким поглядом. Одразу ж помічаючи друзів, що сиділи за великим столиком, вільні для них місця, одне власне для нього – під стіною, всі знали про патологію очільника, і ставились до неї з розумінням.
Появу Тані та Полковника поруч столу зустріли ошелешеною мовчанкою. І спостерігали за тим як з виглядом повним власного достоїнства, з галантністю кавалера, Полковник допомагав дівчині займати місце за столом відсунувши та підсунувши стільця коли вона сіла, як він сам з всією зручністю розмістився за столом. Цілковито серйозно допоміг Тані зі стравами, лиш потім сам наклав собі на тарілку, після того як наповнив келихи Тані вином та соком, налив свої. І лиш потім обвів поглядом друзів, на устах бриніла ледь помітна іронічна усмішка. Німу сцену подиву урвала Либідь: - "Я думала, що мене важко чимось здивувати." – у відповідь Полковник так само усміхнувся з легкою долею іронії.
Влад розслаблено, вишукано користувався повним набором столових приборів, з належною долею аристократизму відставляючи мізинця. Таня й бровою не повела на подив друзів, цілковито зайнята своєю тарілкою, келихами, і тільки інколи ловила на собі погляд чоловіка і тонула в ньому з головою. – "Ніколи б не подумала…" – Либідь не могла заспокоїтись. – "Що я на таке здатний, - усміхнувся Полковник, витираючи уста серветкою. Відкинувся на спинку стільця, та припалюючи розкішну тонку сигару. Жестом, повним власного достоїнства дозволив офіціанту забрати брудний посуд, та поставити чисту тарілку. – Нас вчили не тільки вмінню вбивати собі подібних, чи проводить розвідки серед чужої обстановки. Корпус розвідки вважають елітою, і нас навмисно вчили подібній поведінці, користуванню столовими приборами та вести салонні бесіди, я до сих пір з тремтінням згадую як нас вчили танцювати сучасні та класичні танці. І все зроблено для того, щоб ми не вилітали з загально прийнятих норм, і не відчували себе білими воронами серед подібного оточення." – Полковник широким жестом обвів залу ресторану. – "Мене б від цього знудило.." – не витримав Кий. – "З цим важко сперечатись. Нас з пелюшок почали тренувати, в дитячому віці я вже вмів такі речі, які й дорослому не завжди під силу. Від самої появи на світ нам проповідували служіння світлій меті розвідки простору, покорі командирам, дисципліна так глибоко увійшла у мою плоть та кров, що минув тривалий час, поки я відвик шукати погляд командира, щоб попросити дозволу піти до туалету." – "Але ж це.." – мов від болю скривилась Либідь. – "Так, важко, але є люди, які нічого кращого й не знають, і не хочуть. Я йшов до мети, важче інше, відчути, що ти нікому не потрібен..." – Полковник на довго замовчав. Димів ароматною сигарою, дивлячись просто поперед себе. Зі стану легкої прострації вивели запальні звуки аргентинського танго. В цей же момент Таня знайшла руку чоловіка і міцно стисла її довгими пальцями, вона ніби показувала, що він не сам. У відповідь Влад усміхнувся, не відпускаючи руки, встав з за столу, обійшов навколо, і галантно запросив дівчину на танок. Дівчина відповіла скромним кивком голови, і вони тримаючись за руки вийшли на танц-пол ресторану. Там вже з десяток пар починали танцювати, і уста Полковника ошкірились в легкій цинічній усмішці. Ці люди думали, що вони танцюють, намагаючись повторити колись затверджені або побачені рухи, зовсім не відчуваючи ні ритму ні такту музики. Влад легко притис до себе дівчину, ніжно усміхнувся, зловив темп і повів свою молоду даму в танок.
Команда вітала повернення Полковника та Тані до столу легкими оплесками. У відповідь Полковник легко усміхнувся, зберігаючи не зворушливий вигляд, повів головою у різні боки. Щек тут же відреагував: - "Таня танцює з чужими, - помітивши заперечення, скрушно похитав головою, - Погано, ця людина не любить, коли їй в чомусь відмовляють." - "Хай звикає." – жорстко усміхнувся, вони обоє помітили хвилю чужої уваги до їхнього столику. І обоє першими помітили появу чоловіка, що рішуче прямував до столику. Високий чоловік в стильному, діловому костюмі, вишуканий вигляд, велика кількість золота, та самовдоволений вигляд, людини, яка звикла отримувати від життя все, і саме най краще.
Підійшовши до столу, чоловік недбало усміхнувся до всіх, і нагнувся до Тані. – "Моє шанування, шановна, я можу запросити вас на наступний танок ?" – сам чоловік був дуже ввічливий, проте в його голосі відчувалась звичка командувати, такий собі господар життя. Зате Таня повелась з повною гідністю, та відчуттям достоїнства, вона просто проігнорувала запрошення, не звернувши й уваги на постать схилену над нею. У відповідь пан стримано-холодно усміхнувся, в його очах компанія молоді за столом було просто зборище неформалів, які вже всім встигли намозолити очі. Підняв руку в намаганні покласти її на плече дівчині, щоб у такий спосіб звернути на себе увагу. І тут же його рука опинилась, мов у легких лещатах, в пальцях Хорива, він сидів праворуч від Тані. Хорив стискав легко, даючи розуміти, що може в одну мить перетворити вишукану кисть в обрубок, притому він зберігав не зворушливий вигляд обличчя, і дивився в інший бік. Замість Хорива заговорив Полковник: - "Вибачте, шановний, - голос був ввічливий, і тільки друзі відчули його холодність, - ввічливі люди питають дозволу у кавалера, що супроводжує даму, вже потім, і після його згоди, запрошують даму до танку." – пан на якусь мить відчув холод по ногам, та він не звик відступати, інколи застосовуючи досить брудні методи. Та зараз він змусив себе тільки ввічливо усміхнутись, ніби просячи вибачення: - "Вибачте, видно я допустив нетактовність, пан дозволить запросити даму на наступний танок. Ви, надіюсь, не відмовите?" – йому не подобався тон прохача. – "Відмовлю, ця дама танцює тільки зі мною." – ввічливий голос Полковника став більш холоднішим. Чоловік був змушений відкланятись, на завершення обвівши довгим поглядом всю компанію, затримавши погляд на Либідь, наткнувшись на її іронічну усмішку, кілька секунд дивився у вічі Полковнику, намагаючись побачити його погляд. Так нічого не досягнувши, пішов геть.
"Химерний тип, - усміхнувся Хорив, він добре вмів читати свідомість людей, відчуваючи емоції, настрой, - з одного боку шанована людина, має доступ до обласного урядового кола, доктор економічних наук, з іншого боку, підім’яв під себе весь кримінальний світ області і вважає себе господарем міста. Полковнику, стосовно Тані... – Хорив зробив паузу, ніби вагаючись, чи варто озвучувати тільки те, що він знав сам. Та потім наважився, всі свої, тут не повинно бути таємниць. – По всьому він знав Таню в іншій ролі, і зараз сприймає її тільки так." – "Я пригадала його, - холодно усміхнулась Таня, - зустрічались з ним колись.." – про її минуле знали і без озвучення самого Полковника, важко щось ховати від людей, які читають людину як книжку, і переймаються долею, коли ця людина належить до їхнього кола, і називається сестрою. – "Біс із ним, - недбало відмахнувся Полковник, долаючи бажання почесати кулаки, цей пан змусив пригадати давні часи, коли доводилось махати кулаками та ламати щелепи подібним самонадійним особам, як цей чоловік. Перевів погляд на Щека, з не давніх пір він взяв на себе обов’язки штурмана. – Що планується в цьому місті? У нас є кілька днів на відпочинок." – "Дві години назад почався фестиваль вогню, - Щек перекинув картинку з монітору нетбуку. Враження було вражаючим, море живого вогню, багато людей з світлими поглядами. – Приїхало з десяток рок-груп, вони будуть грати цілими ночами." – Погляди, спрямовані на Полковника, горіли дитячим бажанням побувати на фестивалі, вони ніби просили дозволу піти туди. Та Полковника не потрібно просити. – "Либідь, розрахуйся за вечерю, не забудь про чайові, потім всіх чекаю за годину в своєму номері." – Полковник першим залишив столик, допоміг Тані вийти з за столу і повів під руку до виходу, і через куртку відчуваючи її нервовий потиск за лікоть.
В номері, як тільки двері зачинились за спиною чоловіка, Таня заридала як мала дитина. І тільки ніжні, та сильні пальці змогли заспокоїти, обхопивши за підборіддя, легко змусили підняти голову. У заплакані очі дівчини дивився чистий погляд Полковника, очі променіли любов'ю та ніжністю. – "Ти ще й досі не можеш заспокоїтись? Я вважав, що залікував всі твої душевні рани." – "Вибач, милий, - Таня вимучено усміхнулась, - мені просто соромно, тут я вперше відчула себе потрібною, серед своїх людей. Відчула себе людиною, а не іграшкою." – "Тут нічого соромитись, йди, приведи себе в порядок, а я приготую для наших друзів, і для тебе, невеличкі дарунки." – Полковник ще раз провів поглядом по фігурці дівчини, вкладаючи в погляд всі свої почуття, і за округлі сідниці легко підштовхнув до ванної кімнати.
Коли за Танею зачинились двері ванної кімнати, Полковник пройшов до кімнати, витяг з шафи свою чорну сумку. Для всіх там були його власні речі, хоч і сама Таня ніколи не бачила, щоб чоловік до неї при ній зазирав. Ніхто з друзів не намагався її нести, чи доторкнутись, серед великої кількості загальних речей вони поважали право на власність. Насправді сумка була контейнером з обладнанням диверсанта-розвідника. Полковник не думав, що скористається ним, принаймні в найближчий час. Вихід з криптографа було проведено до бокової кишені, звідки він не раз при всіх діставав пачки грошей в банковій обгортці. Зараз же він мав іншу мету, криптограф мав здатність зробити не тільки гроші, його унікальна система була здатна зробити будь який прилад, варто було задати необхідну програму. Зараз Полковник ввів в параметри виготовлення п’яти індивідуальних браслетів, трохи спрощену модель ніж у нього самого. Його друзі мають бути захищені від хвороб, мати вихід на супутник, і знати де хто знаходиться у тому випадку коли їх може повести в різні боки. В системи браслета, на рівні нанотехнологій, було вміщено мед-блок з діагностом і системою впливу на організм через введення в кров лікувальних, сильнодіючих засобів; потужний комп’ютер з пам’яттю на сто гігабайт, віртуальний монітор, система звязку з виходом на супутник, ну і годинник. Вихід на комп’ютер та системи керування браслетом відбувався через клавіатуру на зовнішньому боці браслету. Для стороннього погляду браслет виглядав як стильний шкіряний наруч на шнурівці, прикрашений візерунками вибитими на товстій шкірі.
На час появи друзів в номері він та Таня вже були готові до виходу, одягнувшись як і завжди в байкерський прикид, готові браслети лежали перед Полковником на журнальному столику. Він не дбало палив сигарету, Таня радо про щось зашепотілась з Либідь як тільки та зайшла до номеру. Кивком голови привітавши всіх, недбало провів рукою над браслетами: - "Розбирайте, це ваші. Вони самі знайдуть необхідне положення на руці. Намагайтесь перший час не знімати, звикання дещо болісне. Вони мають здатність розширятись з ростом ваших кінцівок." – Довіра була такою великою, що друзі, Таня, почали одягати. Браслети справді як живі зайняли місце на кисті рук, з легким клацанням замків облягли руки. І тут же проявились клавіші та невеличкі монітори на тильному боці. – "Полковнику, що це?" – "Індивідуальні браслети, спрощена модель. Система звязку, мед-блок, потужний комп’ютер. Та ви самі за годину будете знати про браслети все, що вам буде необхідно. На додачу, вони витримують великі перепади, не бояться води і ударів. Можливо я й не мав права на подібні подарунки, але мені байдуже, що я порушив закон. Ви мої друзі, цим все й сказано. Для чужого погляду вони виглядають як шкіряні наручі. – Полковник усміхнувся, друзі з дитячою радістю оглядали подарунки, не могли відірватись від віртуального монітору, вже входячи в курс керування браслетами. – Досить милуватись, у вас ще буде можливість скористатись ними. Адаптаційний період два тижні, за цей час ви навчитесь, і побачити всі його недоліки та переваги. Час квапить, нас чекає море пива та нові знайомства." – "Але для чого вони нам?" – не витримала Либідь. – "Здогадаєтесь самі, скажу одне, мед-блок може вас вилікувати від всіх існуючих хвороб, система пошуку показати людину де б вона не була, ну а про комп’ютер скажу так, швидкість обробки інформації така сама як у людини. Поїхали.."
Велику площу паркової зони, яку місцевий уряд відвів для проведення фестивалю, друзі помітили одразу. Спочатку долинули звуки сильної музики, потім через дерева почало проникати світло ліхтарів, де їх не було, стали помітними заграви живого вогню, потім донеслось гарчання та гурчання двигунів, вони були не єдиними байкерами на фестивалі.
Гордовиті фігури на байках, пишні хайєри, що розвіваються на вітрі, відкриті погляди, потужні байки, тут це знаходило тільки позитивний відгук. Нікому не доводилось сигналити, щоб люди давали дорогу. Перехожі самі відступали в бік, піднімали у вітанні байкерів руки, зустрічали відкриті радісні усмішки. Місце для стоянки байкерів знайшли по звуку, від невеликої площі у всі боки розносилось потужне гарчання двигунів. На імпровізованій стоянці вже стояло кілька десятків байків, і ще стільки ж кружляло навколо. Як виявилось тут знайшла відпочинок одна з байкерських банд старої формації, істинних шанувальників дороги, її традицій, законів. Ці люди не вимагали плати за стоянку, не вимагали, щоб новоприбулі проставлялись за можливість тут відпочити. Напівжартома, напівсерйозно, вони признались, що лишились без фінансової підтримки, а саме гірше, опинились без продуктів. Лишати фестиваль не хочуть, і зараз перебиваються невеликими підробітками в місті, до дому нікого не тягнуло. Подібні випадки не дивина на дорозі, інколи було так, що з всіх байків зливалось паливо в один, чи два, і люди їхали на заробітки, вивантажити вагон, чи завантажити з десяток фур. Ці байкери радо вітали прибуття братів та сестер, і запрошували розділити з ними вечірню трапезу, обіцяючи пригостить всім тим, що вони самі мають. Це було одне з не писаних правил, викласти на стіл всі запаси, щоб привітати гостей; в силу цього ж правила, якого мали дотримуватись гості, до столу додавались ті запаси, що мали з собою гості. Знаючи про ці правила, які ні де не були записані, але кочували про трасам планети не відомо скільки років, Хорив перед поїздкою затарився необхідними припасами – кілька бочок холодного пива, з десяток кілограм солоної риби під пиво, консерви, сири, нарізка. Від подібної розкоші нові друзі мало не танцювали від радості, і радості від зустрічі з братами та сестрами по дорозі, було більше ніж від можливості поласувати смачними стравами.
За годину Полковник та компанія залишили гостинну стоянку, заручившись обіцянкою подивитись за байками та запрошенням ще раз відвідати імпровізований табір байкерів. Вони пішли туди де музика звучала гучніше, де було більше людей з світлими поглядами, де відбувалось головне дійство фестивалю.
На дві доби Полковник та його друзі забули про справи та з головою занурились в події фестивалю, для кожного знайшлося те, чого прагло його серце. З мовчазної згоди Полковника компанія розпалась, бували часи коли вони потребували відносного усамітнення; проте не змовляючись кожної години передавали Полковнику картинку місце свого перебування.
Хорива вабили байки, та атмосфера сповнена запахом палива, гарячих двигунів, відкритих поглядів та сердець. Там він міг цілковито розслабитись, серед людей, на перший погляд не знайомих, міг знайти друзів по інтересам. Кий знайшов цінителів та знавців творчості Толкієна, і з захватом погодився прийняти участь в рольовій грі поставленій по одному з відомих романів. Щек пішов на звуки музики. Саме там він міг знайти себе, там де грали старий добрий рок. А знайшовши імпровізовану сцену, звично вплів звуки своєї гітари в стару композицію, віртуозно зігране соло знайшло прихильників і серед музикантів і серед глядачів. Його чистий погляд, дитяча широка посмішка нікого тут не могла залишити байдужим.
Злился подо мной мотоцикл мой.
Ночью он мчал меня домой.
Глядя на поля, не заметил я,
Что кто-то чешет прямо на меня
И раздался крик во мгле,
Кровь в лицо попала мне!
Кто-то сзади голосил,
А я гнал, что было сил!
Тот ужасный крик всё звучал в ушах моих,
Но я всё дальше уезжал.
Что ж я натворил, я же человека сбил,
Но он проехать мне мешал.
ID:
373612
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.10.2012 05:38:42
© дата внесення змiн: 27.10.2012 05:38:42
автор: ПОЛКОВНИК
Вкажіть причину вашої скарги
|
