Остання ніч, як завітала Муза, здавалося, схопила за живе…
Не плач, дитино, мати скоро повернеться! Птахи, не плачте: небо ж відкривається перед вами! Любове, не ридай, бо двоє є і завше будуть! Маестро плаче…
Старий іде до вікна, стомлено відкриває його й дивиться на небо – ні зорі. Лячно. Темно. Будинком блукають тіні, а в його житті заблукала поезія. Тіло старого охопив легкий сум та низка спогадів: знайомство із милою, легкий флірт, перший незграбний поцілунок у напівтемному під’їзді і плани про спільне щасливе й довге майбутнє. Він ніколи не кидався в крайнощі, бо вважав це безглуздою справою, як би в листопаді зацвіла черешня чи в липні випав сніг. Надто, він неодноразово збирався запропонувати руку й серце своїй Музі. Старий блукав вулицями древнього міста й часто обіймав невидимий силует богині, брав наче за руку, шепотів про кохання, а вечорами дзвінко сміявся й кричав на увесь світ. А люди проходили повз. Роками проходили. Йшли, озиралися й не розуміли, з ким це він говорить, кого обіймає і що верзе. Вважали, що то хвора людина. Оминали його, зле насміхаючись.
Маестро любив її. Вона була коханням усього його життя. Він купляв їй недешеві дрібнички: розкішні сукні у Франції, різне взуття в Данії та Польщі, дорогоцінні коштовності у Швейцарії та Австрії. Поблизу Бельгії придбав будинок із великим озером. Подарував немале господарство і коня, якого пізніше вона кликала Гербертом. І каблучку придбав, чарівну, схожу із відблисками місячного сяйва на воді. Чи варто було взагалі?
Маестро плаче. Ще шістдесят років тому вона поселилася в нього. Безмежна щирість його душі окрему кімнату скромної квартири епохи СРСР вирішила подарувати своїй Музі. Все облаштував там. Придбав милій зручне ліжко, велике дзеркало, стару дубову шафу, котру цілеспрямовано обміняв на чотири збірки своїх віршів у далекі радянські часи. Старий не був скупим. Косметиці уявної жінки могла б у наші часи позаздрити найвибагливіша пані. В неї було все, чого лише побажала б видатна актриса чи знана співачка. Бог наділив невимовною щедрістю душу поета, зробивши його генієм слова, що хронічно хворів на пристрасне кохання без відповіді.
Вже сім років поспіль Старий щоночі сидить біля дзеркала своєї Музи й спостерігає, як незграбний павук ворушиться в тенетах свого павутиння, плетеної хатини, поволі сповзаючи додолу чи, піднімаючись угору до тьмяного вікна. Все не сиділося на місці й поету: шукав чогось, прислухаючись до тиші. Часом, вийде вночі в сад за будинком, гляне навкруги, а там – мертва тиша. В траві чутні стогони кількох тисячоліть, сумних та по-своєму навіжених. І таких, що страждали, голосили та воскресли. Звідусіль долинають якісь дивні звуки, наче «Орфей у саду» чи «Вальс квітів» - незрозуміло. А поміж деревами наче ходить невисокий смаглявий силует із маскою в руці. Видно лише частину обличчя. Помітний виразний грецький профіль. Тоді Маестро ловить себе на думці, що варто повернутися до квартири, бо в нього вже з’являються якісь дивні марення. Вважає, що кохана почне його шукати, піде до сусідів чи дзвонитиме всім його знайомим. Він стрімголов біжить додому, незважаючи на свій солідний старечий вік, бо відчуває себе молодим, зеленим легінем поруч із нею. Наївно вірить у її вірність та щирість.
Довгих шістдесят років, дбаючи про красу рук та душевний спокій своєї Музи, Маестро змирився з тим, що його кохана не готуватиме для нього. По суті, вона цього й не вміла…Старий ретельно вивчив усі дрібниці кухонь різних народів світу: італійської та польської, японської та болгарської, української та французької. Був гурманом не лише в їжі, але й у поезії. Вибагливим до всього й усіх. Та тепер він плаче. Йому вісімдесят два. Їй кілька тисячоліть. Її гардероб уже давно став вишуканим рестораном для молі та інших комах.
А коханої все немає…Два рази на тиждень Старому приносять почту. Раніше він запитував у листоноші, чи немає листів для любої Музи, а тепер питає, чи не надійшла хоча б одна звісточка від неї. Маестро з таким запалом чекав листа від коханої, як часом маленька дитина чекає цукерки чи іншої дрібнички від близьких. Сусіди ніколи не розуміли його й одного разу вирішили посміятися над ним: вони написали листа надто ліричного змісту й надіслали Старому начебто від імені його Музи. Проте ті лихі люди не врахували того, що Маестро бездоганно знав свою кохану: її звички, характер, хиби, а надто – почерк та стиль. Почувши за стінами дикий іронічний сміх та вигуки зі словами:
- Муза прилетіла! Читає, мабуть! Дурень!», - Маестро принишк. Спочатку Старий шалено зрадів звісткою, та зрозумівши згодом обман та усвідомивши наміри лиходіїв, того ж вечора постукав до них і сказав:
- Заздрите? Це моя жінка. Моя Муза, яка пише лівою рукою. Завжди олівцем, а не такою дешевою ручкою. Букви в неї загострені, а не круглі. Пише не папері, а в повітрі. Ви ніколи не зрозумієте її, бо вона особлива. Вона моя. Після цих слів він, гордо відкинувши голову й погладжуючи сиву бороду, повернувся до власної домівки. Сусіди ж, як завжди, подумали, що цей Старець хворий. Та де там! На вигляд – звичайний старий. Таких безліч. Та в голові у цього дивака роїлося стільки думок, щосекундно виникало стільки планів, що навіть найсучаснішому молодикові це б і на думку не могло спасти…
Того вечора Маестро за традицією плакав. Йому було жаль свого нікчемного життя. Музи немає. Вона покинула його. Тепер кохана живе із кимось іншим. Хтось її забезпечує і ночами голубить. Хтось, але не він. Пише їй оди та пісні. Старий зачинив усі вікна та двері. Зайшов до її кімнати. Зручно вмостився в старому ліжку, загорнувшись теплим пледом, якого тридцять чотири роки тому придбав у Індії в однієї багатодітної родини. Пильним поглядом охопив кімнату коханої: дзеркало з навіженим павуком, стару дубову шафу, три поламаних стільці, рамки, в яких не було жодного, спільного із нею, фото, купу яскравих суконь, розкиданих на підлозі. Маестро міцно заплющив очі й на мить йому стало так легко, так вільно, що навіть сенсу розплющувати їх він не відчув. Тієї ночі Маестро не стало…
В квартирі панував спокій. Як на цвинтарі. Навіть ще тихіше. Тендітними тремтячими руками хтось відчинив двері. Хто б це міг бути? Хто? Муза. Розкішна жінка. Тягнула три важкі валізи, пиріг із яблуками та рубінове намисто. Здивувалася, чого це її ніхто не зустрічає. Горда. Примхлива. Все на мить випустила з рук і попрямувала до своєї кімнати. На ліжку побачила його. Це що ж таке? Вечері немає, квартира не прибрана, а Старий собі розлігся й спить! Будила ніч, будила день…Аж раптом зрозуміла, що він її покинув. Зазвичай це вона покидала всіх своїх чоловіків, а тут сюжет розгорнувся не за її планами. Такий сюжет варто б якось творчо продовжити, та Музі вперше за все її існування нічого не хотілося. Вона обережно лягла біля Старого, міцно обійнявши його за тверду холодну шию та дивлячись на заплющені мертві очі. Перед нею в спогадах постали всі поезії, написані ним для неї в тяжкі часи голоду та війни,уквітчані щирим коханням та бажанням бути із нею…одвічним та невдячним. Тепер плакала Муза. Вона втратила свого раба, свого найпокірнішого слугу, свою любов…
Чи вміє плакати Муза? Мабуть, уміє, коли немає до кого приходити. Бо коли на тебе не чекають, ти стаєш непотрібна, втрачаєш свою істинну вартість і сенс свого буття. Маестро плакав за нею, а вона цього не бачила. Його надто вразливе старече серце не витримало розлуки із коханою. Плакав. Помер. Тепер плаче вона. Довго плакатиме. Основне, щоб зрозуміла, що розбивати душі та мрії близьких не можна. Це гріх. А грішна Муза нікому не потрібна. Вона тоді нічого не варта. Варта? Чи варто взагалі? Не варто? Ні, варто! Все ж варто писати й чекати на неї варто. І вибачити їй варто, навіть якщо довго затрималася в дорозі. Маршрут у неї нескінченний і завше непередбачуваний: Бельгія, Австрія, Чехія, Польща, Україна, Греція, Росія, Австралія, Японія, Америка і т.д. А ще моря! А океани! А острови! А неозорі степи!
О, чекати треба до останнього, до найболіснішого, до найсмертельнішого. Вона обов’язково повернеться. Років через сто чи через два тисячоліття. Маестро без неї неможливий, а вона неможлива без нього: Маестро плаче – плаче Муза. І що ж залишається тоді робити, коли носова хустинка лише одна для двох?..
24 травня 2012 року
ID:
355872
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.08.2012 19:45:15
© дата внесення змiн: 07.08.2012 19:45:15
автор: Ольга Калиновська
Вкажіть причину вашої скарги
|
