Коли найперші промені світання ледь торкаються пам’яті людської, зникає довгий сон, перетворюючись у щось неймовірно солодке, щось таке, про що колись із захопленням довгими зимовими вечорами розповідатимемо онукам…
Заради кохання моя сутність здатна на те, аби покинути своє тіло й полетіти в світ за своєю долею. Не раз мене бив вітер, лаяв за те, що аж надто я захоплене красою світу. А що таке, коли кожен має право на зірку в небі, на малесеньку росину, на шепіт вітру?! Не потрібні мені холодні кришталеві ранки – я замерзаю від них. Я прагну любові. Але не витримаю зради. Найсвятіше, що маю, - віру. Моя віра не схожа на інші: вона народилася в час, коли на наші землі приходило зло й ненависть, коли бідні дівчата ховалися від поневолювачів і коли світ, здавалося, провалювався під землю. Саме тоді я завше було поряд із цвітом нашої землі – дівочою вродою. Переді мною спливали роки, бігали від мене, а я чимдуж гналося за ним, та наздогнати, на жаль, не змогло. Дівчата були вірними подругами моєї душі, а я шепотіло їм тоді все, що думалося мені й гадалося. Гармонія наша вилилася у щось більше, аніж просто дружбу. Це було щось зовні схоже на цілунки голубів після травневого дощу чи на таємну змову двох ворогуючих сторін.
Мало думок приходило в той час, як загарбник із мечем злісно рубав наші тіла. Наші тендітні стовбури хололи лише від самого погляду злого яничара. Й лише ніжна рука українки й тиха надвечірня пісня за селом здатні були розтопити холод у серці та розбити крижані гори зла й гніву на тисячі уламків. Що таке неволя? Це коли твою душу брудними руками тримають за гаряче горло; це як отруйна гадюка звивається дугою на шиї; і як усе дороге твоїй пам’яті викидають із найвищої гори до страшної прірви, фальшиво глузуючи.
Відчувши це, я зрозуміло, що потрібно боротися. Завдяки сонячному світлу до мене приходить наснага й внутрішні сили дарують мені яскравий оксамитовий колір. Я не зламалося під тиском злих намірів ворогів і не відірвалося, не впало, не полетіло у вир нещирості й підступності. Бо, що таке любов? Це коли стрибаєш із останнього вагону, щоб востаннє на мить побачити кохану людину; це тоді, коли проводиш останні хвилини свого життя, міцно взявши за руку близьку людину й пильно дивлячись їй у вічі; це як погляд здалеку на ще не знайоме, проте вже наче таке близьке твоїй душі обличчя. І як мене не кликав вітер із собою в довгу незабутню подорож, свого я не залишило, бо навік пов’язане із нею…пов’язане зі своєю землею.
