ми заслабкі аби жити вічно
тому вічність наказує вбити себе
навіть не питаючи
готовий ти до цього чи ні
або просто робить це сама
|з часом|
а ти ладен боротись
не погоджуючись
з безапеляційним вердиктом
винесеним власною свідомістю
чи з невиліковним діагнозом
згідно з яким тобі лишилось
недовго
|чекати|
ти марно намагаєшся витягти ножа
безнадії та відчаю
встромленого у груди твоєю ж рукою
лезо якого час від часу доходить до самого серця
та не вбиває
а лише заставляє страждати
викликаючи неспинну внутрішню кровотечу
вчорашніх спогадів
досить свіжих аби ще довго не зникати
з поверхні твоєї самотності
і досить сильних аби нічого не залишати після себе
лише нестерпний біль
від думок
про кожну хвилину
якої не повинно бути
але
вона
настає
про кожний ковток
гидкого
чистого
повітря
яке так важко проходить
крізь відкриті нічному небу в закритих вікнах
виснажені ножем груди
що врешті застрягає
в спустошених сигаретним димом
легенях
тож ти більше не можеш стримувати сльози
безпорадності і відпускаєш..
разом з ножем
на вирваний |з дерева майбутніх некрологів|
листок паперу
голосно падають краплі крові
спогадів що колись належали
двом.
*фонова композиція –
Dark Sanctuary «Les Mémoires Blessées»
