Весна.. Саме тоді я з’явився на світ.. Люблю її.. За що?.. Мабуть, за те, що вона дозволяє мислити по-іншому..
Через двадцять сім років я покину цей світ.. І це станеться навесні.
Епізод перший
Густе синє небо і випалене сонцем поле.. Ледь чутно звуки снуючого довкола вітру.. Спека.
Я довіряюся цим клаптям теплого вітру, я покладаю на нього усе майбутнє.. Я заковтую його глибиною свого горла та пропускаю крізь себе..
Нехай.. Через усі розширені пори виходить те, до чого мене змушує голос у моїй голові.. Я люблю життя, і мені добре від цього. Я люблю жінок, і я не уявляю свого буття без доброго вина із самарійських долин.
Обличчя загортається у густину неба.. Гострий погляд пронизує безхмар’я.. Я люблю життя..
Край хітона геть обшарпався, босі ноги поцятковані кров’ю, але я відчуваю кожен сонячний промінь на своїй шкірі.
Я впевнений, що Богу жодного разу не довелося пережити подібне.
Я помічаю кожну краплинку у прозорості повітря, я відчуваю запах найтоншої матерії людського тіла. Не знаю звідки у мене цей дар, але він є і я не боюся його.
Кожного разу, коли кінчики моїх пальців торкаються білих стегон я відчуваю як здригаються найглибші клітини, приховані шкірою.
Кожного разу, коли проводжу рукою.. Кожного разу, коли цілую скроні..
Голос у моїй голові стверджує, що я все таки піду на те, для чого мене підготує Бог.. Але хіба те, що відбувається зі мною зараз — не найпрекрасніше?!. Хіба це не..
Я легшаю з кожною жінкою.. Помираю з кожним оргазмом і з кожним цілунком народжуюся. Я відчуваю життя..Відчуваю небесну густину, і жоден голос не позбавить мене цього..
Рука зриває тонке стебельце спаленої квітки, очі знаходять у піску шматочки фініків. Їх, мабуть, загубили купці, які снують тут на ослах удень і вночі..
Ще трохи пройду і натраплю на струмок. Вода зволожить ноги і змиє кров.. Вода поновить клітини і зніме втому..
Я омию очі і відчую як небо вкриє мене собою. Я відчую..
Епізод другий
Поміж зірок пролітають дивні тіні.. І небо наче зблідло..
Біле тло…
Я прокидаюся і наповнюю кольором те, що стане для мене сьогоднішнім.. Мій новий день, моє свіже наповнення..
Багато ніжності, яка блукає в жилах і перемішується з хвилями захоплення. Я проходжу вузькими вуличками і згадую те, що привело мене у це місто.. Позаду мене залишаються слід сухого піску. Гаряче.. Чуються далекі пісні тонкого жіночого голосу.. Як у пустелі..
Пригадую, тоді було так невизначено. Але усе, що відбулося зі мною за роки, прожиті у мареннях від пустельного сонця, навчило мене любити життя..
Пісок присипає рани, маскує біль і заповнює простір.. Пальці ніг відчувають напругу.. Руки обгоріли, волосся заплуталося..
Я пригадую біль від прекрасного.. Ні на що не схоже..
Тільки вночі пустеля дає відповіді.. І Диявол приходив до мене.. Він мені усе пояснив, і я повірив йому. Він плакав , і був прекрасним.
Я проходжу пісками, каменями.. і всміхаюся.. Лоскоче всередині грудей.. Сміється.. Доглядає за мною — моє сумління..
Епізод третій
Сніжить.. Таке трапляється нечасто.
Я наступаю босими ногами на мільйони сніжинок і відчуваю їх лоскотні пір’їнки.. Вони різної форми, вони виліковують холодом.
Проходять дні, місяці, роки, а довкола все сніжить. Повітря сповнене холодом, і саме у ньому я і знайшов її — першу жінку.
Одягнена в тепло, вона відігнала від мене холоді вийняла з-під снігу найперші підсніжники.
ЇЇ запах поселився у мене всередині, і навіть зараз я виношую його в собі.
Тепло.. Я стою біля дзеркала і приміряю терновий вінок..
Пригадую сад.. І ніч пригадую.
Диявол знову приходив до мене. Цього разу він просто дивився.. Мовчав.. А потім пішов. І я заплакав.
Я впевнений, Богу жодного разу не довелося пережити подібне.
Весна.. Під хрестом стоять жінки. Жодна із них не плакала, але їх страждання було красивим.
Плакала лише вона, жінка з підсніжниками. Поміж сліз пролітала усмішка. Вона чекала..
Я напружуюсь, стараюся з усіх сил.. Жили випинаються, і я втрачаю свідомість..Я всміхаюсь, і я народжуюсь..Заковтую глибиною горла повітря.. Мій перший ковток.. Мій перший подих.
Немовля.. Я всього лише немовля, яке пахне молоком.. Мати, перша жінка, яку я побачив, цілує мене,пригортає до себе.. Кров із її грудей — як вино.
Отак я і з’явився на світ.. Він зустрів мене поцілунком. А потім мати дала мені ім’я — Ісус..
кінець
ID:
244371
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.03.2011 02:57:55
© дата внесення змiн: 02.08.2011 13:01:08
автор: Софія Майорова
Вкажіть причину вашої скарги
|
