Мої повіки занадто важкі, здається, доки я спала, хтось побудував на них дві залізобетонні конструкції.
Цієї ночі я засинала з чітко усвідомленим, виверженим почуттям ненависті до людства. До цих мерзотних імбецилів, що ходять у вертикальному положенні, перебирають ногами, дихають, але що мене найбільше дратувало, просто доводило до сказу, це те що вони мають роти. Саме ці роти сьогодні стали причиною мого багатостраждального безсоння. Вони знаходились не так далеко, але ніч робить справжні дива, вона розбиває стіни, звужує простір, тож мені здавалося що ці роти знаходяться просто поруч із моїм ліжком. Я навіть чула як від них тхне жалюгідний сморід чипсів з цибулею, а їхні відригування відбивались відлунням від стін, визиваючи всередині мене блювотні рефлекси.
Вони говорили про все. Ні, слово говорили тут буде недоречне. Вони волали, верещали, неначе свині за хвилину до того, як гостре блискуче лезо ніжно потоне в їх жирному смердючому тілі.
Я лежала на ліжку, немов на пательні, розпалені стіни дихали на мене нещадним жаром минулого дня. Обезсилена, мокра, розхристана жертва інтелектуальних перепалок на кшталт : - Пашол нахер!!!
- Хто хто парихмахер?
Або - Та Ана бля нах вапще афигенная телочка, ахахахахаха.
- Та да, я сука позавчера с ней так зажыгал, ты шо бля.
Потім до цієї цілющої, одухотвореної симфонії, що супроводжувалась відкриванням та розбиванням нових і нових пляшок приєднались ще й жіночі голоси. Проте, апогеєм цього нічного театру абсурду стала суперечка про те, чи належить Голландія до Скандинавії. Ця тема була настільки важливою, саме тоді, о половині третьої ночі, що переросла у справжню бійку з криками – Я тебя ща нах урою, гнида!
Биттям скляної тари об тупорилі голови та істеричним жіночим вереском.
Кажуть, що від кохання до ненависті один крок. Тоді виходить, можна зробити і крок назад від ненависті до кохання. Мабуть, я зробила його за дві нещасні години, на які мені все ж довелося зануритись в сон, адже прокинулась я переповнена коханням, його було настільки багато, що воно виливалося через край, утворюючи чималий потоп.
Буває життя готує тобі неприємні сюрпризи у вигляді обставин, що падають як мішки картоплі з десятиповерхового будинку тобі на голову. Їх стає все більше і більше, і тебе вже майже зовсім не видно за тими мішками. Все звалюється на купу, що здавалось залишається впасти на коліна і ридати, але тобі чомусь так весело. Це неможливо пояснити, але я божеволію від щастя. З тупим болем в голові, з залізобетонними конструкціями на повіках, безпорадна і незадоволена життям, я відкриваю навстіж вікно, жадібно роблю ковток ранкової свіжості і завмираю, наче йолуп з дурнуватою посмішкою на обличчі.
Я ніби спостерігаю за невблаганними обертами рулетки, де я поставила на кону усе своє майно, своє кохання, своє життя на білий сектор, аж раптом випадає чорний і я починаю розуміти, що таке щастя. До мене приходить просвітління і я чітко усвідомлюю, що я вільна. Що я можу видряпатися на дах багатоповерхівки або на високу гору і довго стояти так віддавшись вітру, що я наближаюсь до перехрестя, від якого розходяться безліч доріг, я маю безліч шансів, реальних і нереальних, виграшних і приречених на поразку, цілком розумних та відверто божевільних, проте ніхто не може мене позбавити свободи вибору.
Ви ще не фотограф? Тоді ми йдемо до вас!
Мабуть ця кумедна фраза, яку я щойно придумала, якнайкраще відображає безглузді невідворотні процеси, що відбуваються в моєму житті. Я ніколи не була закохана у фотографію і ніколи не мріяла (на відміну від інших) про те, аби пов’язати з нею своє життя, але здається вона закохалася у мене. Я знаю, що колись стану фотографом, не тому, що сильно того хочу, а тому, що інакше бути не може. Хіба можна не бути фотографом ? І як це не бути ним?
Хіба ще залишились такі люди на землі, які позбавлені цих нескінченних розмов про якісну оптику, нові об’єктиви, кітові, ширококутні, портретники, телевики, кришечки від них, що завжди губляться, фільтри, відбивачі, пілотні лампи, ісо, баланс білого, глибину різкості, композицію, боке (завжди любила це слово), спалахи, слої, пересвіти, завали, кадрування, і завалений горизонт. Останнє зазвичай проголошується з критичним, майже відразливим виразом обличчя і звучить як вирок лікаря, про психічні відхилення у пацієнта.
Можливо, є такі люди, для яких ці слова будуть незнайомі, але ,нажаль, я таких не зустрічала. В моєму випадку фотографами є всі. Починаючи від дальніх знайомих, закінчуючи друзями, родичами і чоловіком, якого я кохаю. Це як в родині, де з десятого коліна всі чоловіки вирізали дерев’яні сопілки і коли народився черговий хлопчик його доля вже вирішена заздалегідь, і це не обговорюється.
Мені здається, що це планета фотографів. Вони просто ховаються, як завербовані агенти. Ось водій тролейбуса, він беззаперечно має бути фотографом, і оця повненька жіночка, повар шкільної їдальні теж. І взагалі, весь наш світ – це одна суцільна фотографія зліплена з безлічі вдалих і невдалих кадрів, де біле небо можна замінити на блакитне, все можна вирізати, вставити, стерти, домалювати і врешті решт просто кадрувати.
І ось я плентаюсь по місту з передавленою ніконом шиєю, яка все більше і більше хилиться вперед і з клятим об’єктивом ручного фокусування. Невже я так ніколи і не навчуся наводити різкість!?
Аномальне літо в самому розпалі. Літо 2010 - величезна та жирна піавка, що присмокталась до тіла і день за днем випиває з нього всі соки, а сонце наче усміхнений садист розгулює містом, невблаганно шмагає своєю пліткою обезсилених та обезводнених людей.
Я йду вузькою парковою стежкою, у навушниках файно співає Бйорк. You don’t have to speak, I feel emotional landscapes……… Це жадібне, ненаситне літо. Воно забрало собі все. Каштани стоять вже якось зовсім безсоромно голі, ніби хтось вкрав у них вбрання, залишивши лише кілька випалених поскручуваних листків на сухій знеживленій кроні. І восени вже не буде чому жовтіти і сумно опадати додолу.
Буває, живеш із людиною в одному місті і не бачиш її роками, а буває і навпаки. Ніби доля нашифрувала собі щось, розробила якийсь грандіозний план. І нас ніхто не питав, хочемо ми його втілювати чи ні. Все вже прописано, чітко, по сценарію. І ми постійно стикаємося лобами, несподівано, небажано і стоїмо посеред тротуару мокрі, червоні від спеки і зашарілі, не в змозі вимовити ні слова. Серце божевільно калатається, здається воно зараз проломить грудну клітину і вивалиться нам під ноги, прямо на розпечений асфальт.
І ось знову він. На тому ж перехресті. Я дивом не наткнулася носом в його широку мускулясту спину. Мої ноги перестали бути моїми, ніби хтось керував ними збоку пультом управляння. Тіло ослабло і стало занадто важким, я була більше неспроможна його втримати. Все змінило свій стан, будинки, люди, автівки, перетворились на рідину і попливли, утворюючи рябу запаморочливу суміш довкола. Я вже мало що розуміла, але десь в глибинах мозку виринали залишки слів, чи радше заклинань.
- «Тільки не обертайся, тільки не обертайся, благаю» Тільки не сьогодні, адже я стою тут спітніла, в дивакуватому платті і з немитою головою. Іншим разом, іншим разом, коли я буду виглядати упевнено й розкуто, коли я відчиню важелезні броньовані двері чорного джипу з тонованими вікнами і випадково наступлю своєю бездоганною, стрункою ніжкою на шпильці на твій давній мозоль, але не сьогодні. Йди, скоріше, скоріше йди». На цей раз заклинання подіяли, він так і не обернувся. Він звернув на ліво і кволо, якось сумно поплентався розмахуючи своєю спортивною сумкою, а я швидко звернула на право і розпачливо обперлась спиною об тьмяний і нікому не потрібний скляний стенд із надписом. «Тут може бути ваша реклама». Тепер я зрозуміла їх справжню місію. Насправді, вони стовбичать тут, щоб переховувати закоханих дурнуватих створінь.
Що може бути гірше за аномальне літо? Здається нічого…. А не вгадали. Їхати в наполовину розплавленій, переповненій маршрутці в так звану годину пік. Я стою ледве тримаючись двома пальцями за слизьку засмальцьовану ручку і відчуваю як з усіх боків до мене торкаються спітнілі спини і липкі кінцівки, наче вологі щупальці якоїсь бридкої потвори. Гострий, непохитний запах поту, здається, просочився у всі щілини, він рівномірно розповсюджувався по салону, змішуючись із запахом копченої риби, немитого тіла, дитячої сечі, дешевого чоловічого одеколону, смердючих шкарпеток, ковбаси, шампуню від лупи, пігулок, кока коли та зав’ялих квітів. Цей термоядерний коктейль беззаперечно вибиває з колії швидше за Херасиму, і краще за свіжий, щойно приготований абсент.
Напившись донесхочу цього чарівного коктейлю, й приєднавши до нього ще нотку Прими без фільтру, наче завершивши композицію, сп’янілий водій м’яко хилиться в різні боки, підспівуючи хриплячому радіошансону : « А я нашел друГую, хоть не люблю, но целую, а каГда я ее обнимаю, всеравно о тебе вспоминаю»….
Двоє запрілих, підстаркуватих чоловіків сперечаються про політику.
- «Да я тобі кажу, шо Азаров нормальний мужик» заявив один з них, виколупуючи заскарузлий бруд з нігтів. Він сказав це так впевнено, безапеляційно, ніби він всю ніч провів разом з Азаровим, розпиваючи горілку, хрумкаючи солоними огірками та граючи в преферанс…
Я була дуже стомлена, я наче розчинилася у цьому смороді, змішалася, стала частиною цією протухлої нерухомої маси. Я більше не чула розмов про Азарова, про нові тарифи на газ, про черговий безперспективний прогноз погоди, що не прогнозував бодай найменшого полегшення.
Я лише встигла вловити краєчок вирваної з контексту розмови, де хтось когось сповіщав, що сьогодні буде метеоритний дощ. Потім непомітно підкралась ніч і я сиділа на підвіконні, підготувавши довжелезний перелік бажань, проте жоден метеорит так і не впав.
ID:
206034
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.08.2010 13:32:11
© дата внесення змiн: 15.08.2010 13:32:11
автор: Катя Куприна
Вкажіть причину вашої скарги
|
