Насувалася нічна гроза. В невеликій кімнаті художника, яку сміливо можна назвати майстернею, було тихо. По всіх кутках жовтогарячим кольором палахкотіли свічки й сіяли навколо себе легке освітлення. Посеред кімнати був розміщений старий диван. На ньому, в пишному, білому платті, лежала дівчина з обережно розкинутим золотим волоссям. Спокійний погляд блакитних очей дивився перед собою, а з тоненьких уст сочилася кров. Її оголена, молода, білосніжна рука, звисала до підлоги й маленькими пальчиками торкалася леза ножа.
За вікном засвітила блискавка й залила кімнату холодно-синім світлом. В дальньому кутку стояв мольберт, за яким працював молодий, темноволосий художник. Він з насолодою робив обережні мазки по палітрі і час від часу, гарячим поглядом, зиркав на свою музу.
- Кохана! – раптом порушив він тишу піднесеним голосом. – Ти не уявляєш, якою успішною буде ця картина. Всі попередні роботи проти цієї – пуста мазанина! Ось побачиш, як вона нас підніме на ноги. Вся слава буде за нами. Тоді я зможу купити тобі дорогий рояль.
- Так, коханий, так, – почув він у відповідь ніжний голос.
- Ти будеш мені грати свої улюблені пісні, а я даруватиму тобі польові квіти. Ти ж їх так любиш. Не смійся, бо мій пензлик якраз на твоїх витончених устах. Ах, які ж вони в тебе… а кров, кров… Кохана, ти тільки поглянь, як ми чудово розмістили кров! Це буде справжній шедевр! Тепер ми доведемо всім, що наші роботи заслуговують пошани.
- Так, заслуговують.
Раптом за вікном роздався тріск блискавки, а за ним і сильний удар грому. Важкі краплини забарабанили по підвіконню. Хлопця труснуло. Він припинив малювати і завмер як статуя. Обличчя його витяглось і стало блідим, а в очах спалахнув страх.
- Милий мій, не бійся, це лише звичайнісінький грім. Він не завдасть тобі ніякої шкоди, - почувся голос коханої від чого хлопець ніби прийшов до тями. Легка посмішка зійшла на його уста.
- Так, лише грім, - заговорив він ледь тремтячим голосом і якось розсіяно почав розглядати картину. Шум дощу змішався з запахом фарб і розбавив атмосферу більш романтичними тонами. Легке шарудіння жіночого одягу пробігло по тихій кімнаті. Всі свічки одночасно затріскотіли і тоненькі ниточки чорного диму закрутились в повітрі. Невдовзі на другому поверсі залунав рояль. Художник почув знайомі акорди й злегка посміхнувся.
- Знов не стрималась і втекла грати.
Він тремтячою рукою зробив декілька мазків, потім поклав фарби на стілець і пішов на гору. Піднявшись по сходах і пройшовши темний коридор, хлопець відчинив двері і увійшов в невелику бібліотечну залу з тусклим освітленням. Посередині був розміщений письмовий стіл, на якому горіли три свічки, а поруч нього стояв і рояль. Дівчина, сидячи до коханого спиною й легко коливаючись під ритм музики, грала на улюбленому інструменті. Він же, не зачинивши двері, тихо підійшов до неї. Відчувши його тепло, дівчина різко підвелася й кинулася в теплі обійми.
- А давай потанцюємо, - сказала вона ніжно дивлячись в його карі очі. Він без розмов міцно притиснув її до себе і вони в легкому пориві закрутили вальс.
- В тебе чудово виходить, - сказала вона маючи лагідну посмішку ангела.
- Але ж ти знаєш, що я не вмію танцювати.
- Так, знаю.
- А ще я не вмію забивати цвяхи.
- Не вмієш.
- А ще…
- А ще ти не вмієш готувати каву, - перебила вона й засміялася.
- Так, не вмію, - відповів митець і сам засміявся.
- Пам’ятаєш, як на нашому весіллі мене викрав твій найкращий друг?
- Так, мені це не сподобалось.
- І те, що на мене постійно дивились чоловіки, тобі теж не подобалось.
- Ти ж мене знаєш, - сказав він сором’язливо.
- Так, знаю. Але мені все це байдуже. Головне, що ти поруч.
Вони різко зупинились. Дівчина легким дотиком руки провела по його злегка небритому обличчю і кінчиком гостренького носика потерла по сухих, гарячих устах.
- В тебе жар, - сказала вона схвильовано й притулила свою тоненьку руку до його лоба.
- Коханий, ти весь гориш. Швидко спускайся вниз, а я зараз спробую віднайти якісь ліки.
- Добре. Вже спускаюсь. Тільки не барися.
- Я миттю, - відповіла вона блиснувши тоненькими рисами чарівного обличчя.
Хлопець посміхнувся й відпустивши її з теплих обіймів вийшов з кімнати. Він почав сходити донизу, як блискавка засвітила по всіх кутках будинку. Раптом роздався сильний тріск грому. Таке відчуття, ніби небеса розірвало навпіл. Митець зупинився. Холод пройшовся по спині від чого тіло судомно затремтіло. В очах його попливло, а потім настала густа темрява.
- Де світло? – прошепотів він схвильовано. – Чому свічки потухли?
Знов по кімнатах спалахнуло яскраво-синє проміння і знов грім сколихнув змертвілу оселю. Хлопця сильно труснуло від чого похитнувся назад і впав на сходи. Він принишк і лише чув, як сильно колотить його серце. Раптом відчуття чиєїсь присутності з’явилось в будинку. Мороз пройшовся по спині художника. Він якомога тихіше підвівся, стримуючи різкий подих, і обережно спустившись донизу увійшов в свою робочу кімнату.
На журнальному столику горіла лише одна єдина свічка, а поруч, на дивані, продовжувала лежати його дівчина. Освітлення було досить тусклим. Спалахи блискавок падали на меблі, картини і вимальовували видовжені тіні різних предметів. Хлопець тремтів і ледь тримався на ногах. Краплина холодного поту скотилася зі скроні. Він повільно рушив до коханої, не спускаючи з її обличчя своїх зволожених очей. Вона лежала нерухомо й скляним поглядом дивилася на мольберт. Не пам’ятаючи себе, художник підійшов до неї, повільно став на коліна й тремтячою рукою торкнувся її тоненьких пальчиків. Неприємний холод взяв за живе. В очах заблискотіло лезо стального ножа від чого обличчя гірко скривилось, а сльози хлинули по щоках. Хлопець, зібравшись з останніми силами, підняв голову й подивився коханій прямо у вічі. Тут серце і занило потягнувши на себе всі судини. Він підніс руку до її обличчя й провівши тремтячими пальцями по блідій щоці, прийняв з її шиї пишні кружева. Крик так і застряг в його душі, коли побачив глибоко розрізане горло і калюжу темної крові на дивані. Він різко посунувся назад і впавши на підлогу вдарив рукою журнального столика. Підсвічник захитався й за мить опинився на паркеті. Свічка не потухла, але так затріскотіла, що чорний дим повалив як із заводської труби. Хлопець міцно схопився руками за своє довгувате волосся й щосили потягнув його. Він хотів кричати, але тільки тоненький писк виривався з середини. Тут його ніби струмом вдарило і відчуття чиєїсь присутності злегка скувало тіло. Раптом у вухах загримів могутній сміх могильної безодні, від чого душа ледь не вискочила з тіла художника. Він щосили закрив вуха руками й дико зціпив зуби, але марно. Сміх продовжував наростати, заповнюючи своєю величчю всі кутки темної оселі. Неприємний запах сирої землі закрутився над тілом митця. Хлопець не витримав і впавши в стан божевілля щосили закричав:
- Ні-іііі…!!!
Оценка поэта: 5 Сильний твір, чуттєво написано...Читала не відриючися,здавалося, що була у тому будинку, чула акорди рояля, здригалася від гуркоту грому, а в кінці наверталися сльози....Браво!!!
Астарот відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ура!!! Дуже радий, що тобі сподобалось! Я задоволений
28.10.2009 - 09:50
Астарот відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Він божевільний! Кдже вбити кохану через мазанину це останнє "ФУ"!
Дуже радий, що тобі сподобалось! Я задоволений 
