Тепер століття у хвилині,
Не буде більше як колись,
Чорніють віти, сірі тіні,
І стогне Серебрянський ліс.
Стоїть обпалена істота,
Скривавлена, але жива,
В нім кожне дерево - піхота,
А кожна пташечка - вдова,
Травинка - вбита горем матір,
Яка схилилась до землі,
Тут сестри, наче винуваті,
Благають, Господи, прости....
Ліс знає все, і кожний постріл,
Й останій подих, й тихий крок,
І страх, і хижий погляд гострий,
Й червоний в бліндажах пісок.
Лиш смерть холодна і безжальна,
Одвічна спутниця війни,
Співає тихо спочивальну
І геть не відає ціни.....
Пишіть. Пишіть, не зупиняйтеся. Бо це - не терапія і не просто крик душі. Це - правда. І вона шириться і множиться. Ваш талан проявляє себе і ви виникаєте чіткіше, як творча особистість. Такі люди, як ви. Ви знадобитеся майбутній Україні. Бо треба стояти всім разом за її Слово.
