«…Покрали оцет лжецентуріони…»
(Гійом Аполлінер)
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчанням.
Сад, де гніздо майстрував омелюх,
Той самий, що розчинився в блакиті
Серед квітучих вишень Табу*:
Втекти в хатинку, яку збудували лисиці
Під коромислом легким веселки,
Що висить над гніздом омелюха
Радіючи краплям дощу – весняного,
Інфанти мандрують в інферно,
Гомер мандрує в Едем (наосліп),
Портрети мандрують за мури,
Які поруйновані сурмами (чуєте?).
Місто – архіпелаг крихітних моту**,
Що поросли бегоніями і пеларгоніями,
Над якими літають кажанами щоночі
Писарчуки-чорнокнижники.
Дні вислизають наче вужі смарагдові,
Наче не весна це, а верболозів річка,
Де замість віршів ловлять кваків***
Чорногузи – голоногі судді-брегони****
Наших днів зла.
Примітки:
* - в одній із своїх реінкарнацій знав я одного дожа - П'єтро ІІ Орсеоло. У нього було багато табу (внутрішніх душевних заборон). І кожне табу було квітучею вишнею душі. Хоча це не завадило йому мати 11 неабияких дітей.
** - насправді такого міста немає. Сприймайте місто на архіпелазі моту тільки як метафору. Навіть Венеція стоїть не на моту, а на великих островах минулого.
*** - ніколи не ловіть кваків на весняних озерах. Інакше станете схожими на Базарова. А це не добре.
**** - і досі є люди, які хочуть жити по законам брегонів. Лелеки - то їх реінкарнації. Так я побачив їх у сні.
Дякую за відгук і розуміння! 
Мої твори слід приймати по рецепту, невеликими дозами і регулярно. 
