Як затихло усе! Осінь землю накрила.
Не летить павутиння уже золоте
І душа моя стомлені крила зложила.
Чи надовго оте? Чи навік вже оте?
Як упир, що гарячу висотує кров,
Мокра сирість висотує колір пейзажу,
На палітрі мені, мов померлу любов,
Залишає лиш білого трохи, та сажу.
Хтось симфонію, може, напише з двох нот?
Я не вмію, й такого нікому не раджу.
Літо втрачено знову, я маю цейтнот:
Трохи білої фарби і чорную сажу.
Світе ясний! - та так і життя промайне!
І коли хтось - дасть Бог! - поховає мене -
Десь у просторі зникне бажання святе,
І тоді вже - навіки, навіки оте!
1998 р.
Автор: Стряпан Миколай Петрович
Яка б не була осінь сумна, та після зими настане весна!
