Зійшлися нам сірі хмари, зійшлося сіреє птаство,
посипались білі іскри з-під їх металевих пер.
Коли вони пролітали, небо ставало смугастим,
як смугами зір береться, коли виходиш на світло,
сидівши в підвалі недовго... учора була неділя,
а нині уже четвер.
І тільки, дзеркально небу, тонесенькі смужки жару,
легкого, як дим цигарки, упертого, ніби кров,
розтягуються од тіні кожного, хто чекає,
зростають все далі й далі од кожного, хто чекає,
до тих, хто пішов добровольцем
і хто підпав під призОв.
Вони ж прогинають кордони,
де всі юнацькі любові,
де кожен болючий спогад
туманить вугільний дим,
де, замість зозуль пісенних,
вугільно-чорні ворОни,
де, замість Зорі на небі
фосфорно-білий німб.
Різдво. Тож коляд співають, кожен - свойого роду.
У праві рід одне одного нині вважати своїм.
І гОстять про свято ланей, вечерю тримаючи в дланях,
і горобців пригощають, довірливих та сумних.
...І пролітають зі свистом посеред лісовного листя
уламки, що нині не сміють влучати в жодного з них.
