плавно... плавно... звуки не мають різати.
я просинаюсь... тихо... очі закрити... відчай.
бути живою... бачити... дихати... – випадок
майже рідкість...
слова-бомжі бродять в думках, ледве дихають.
я не прокидаюсь від крику, хоч, кажуть, – кричу:
сни відображають буденність, а вона – безвихідь.
просто причуда...
ходжу навшпиньки, кругами, нічого не кажучи.
просто жива мішень із слів... безтілесна, втомлена.
я не хотіла... тіла... ні губи твої, ні очі...
тссс, зоре моя...
що робили руки, чим текли сльози... відповіді...
хто жалів і кого жаліли, хто не спав, хто забув...
хто що знав... хто любив... де межа й де сидів...
і коли ти торкнулася
сонце, не треба мене торкатися... я – відходи.
я відходжу у вічність, я прожована світом.
ти не знаєш мене... твої хибні кроки:
приручати любов'ю.
я за все це плачу... я хотіла любити мрію...
хто, що знав... я ж не знала!.. я не хочу знати...
кидай мене...
плавно... плавно... після холодної втрати...
після голодної смерті... після глибокої ями...
бачити тверді стіни... лапати білі грати...
цілувати рани...
...а потім задушити світанок, який настане.
...а потім, сонце, тебе...
