На заході сонця, на хмарі малій,
Сиділа душа, що мала мрію,
Дивилася у всесвіт, у самі далі,
Та бачила те, що незбагненно нікому.
Бачила світло, що запалює серця,
Бачила темряву, що з'їдає людей,
Бачила кохання, що творить чудеса,
Бачила лють, що руйнує все.
То є вічний баланс - чорне та біле,
Але бачила те, що незбагненно нікому,
Життя неоднозначне - але ще й кольорове,
Душа це знала і мріяла тому.
Мріяла, що помітять та зрозуміють усе,
Що всесвіт всередині кожного, то саме вона,
Залежить від фарб, які людина несе,
І не бачать все те, що бачить в далі вона.
дебют хороший. щасти вам!
