Клекоче серденько у грудях,
Немов у чайнику окріп.
Душа зневірилася в людях,
Які гасили смолоскип,
Той, що у просторі острога
Світив їм в очі... дратував...
Була ж бо хибною дорога,
Яку сей люд собі обрав.
Згасає мить, неначе свічка,
Стліває в кі́птяві думок,
А за вікном холодна мжичка –
В ній вечір тихий наскрізь змок.
Чуття, клекочучи у грудях,
Немов у чайнику окріп,
Як пар розчинюючись в буднях,
Осядуть краплями на дріт,
Який поєднує події
У часі-просторі світів.
Там сходять паростки надії
В рядках віршованих між слів.
Душі просвітлення... супокій...
І думка, наче смолоскип,
Яка не згасне в серці, доки
Працює в тілі духа скіп...
22.02.2020
–––––––––––––––
Картинка з інтернету
–––––––––––––––
