Чудовий день був, геть не полиново,
Цвіли сади, земля руки просила,
Із вусом вітер загравав кленовим
І напинав із хусточки вітрила –
Таку красу нагородив би Нобель.
Мадонни колихали немовляток,
Ревів реактор, умирав Чорнобиль,
Наставив скрізь уранових печаток.
Союзу знак – на тілі України,
Довічний біль. Не знати: що ще далі?
Який той крик пронизливо чаїний,
Які болючі сльози у конвалій!
***
Як ти надовго помер,
Схоже, що вже назавжди,
Привидів край і химер,
Місто людської біди.
Скільки ти бачило сліз:
Вдарив чорнобильський дзвін.
Страшно…іржавий ліс,
Атом летів наздогін.
В жерлі розпеченім гріх:
«Мало!», – кричав, – «Ще, ще!»
Голос людський враз затих,
Лишень руїни кліше.
Тільки могил полини,
Монстр – у Прип’яті дикий,
Пам’ять тієї весни
Досі заходиться криком.