хто тебе так, комахо, прибив величезним чоботом?
а чи не той, що ввечері спалив у шухляді ноти
схлипів твоїх,
моря твого,
тиші твоєї та дотиком
випустив у безхмар'я отой надламаний човен,
ту маленьку пір'їну, ті саморобні вітрильця?
тепер вже не заіскриться вроджена віра у когось,
і ти вже, комахо, приплюснута,
шукаєш наосліп вихід,
а вихід все віддаляється, і ти дістаєш іконку
маленьку таку, як ніготь, де очі живі, наче власні
і просиш чогось насущного,
сама ж бо поки не знаєш
сама ж бо щойно з-під чобота сорок третього розміру.
комахо, не заспиртовуй тільця свого,
дай розуму
востаннє почути симфонію в шухляді, де пахне нотами,
де дике волання утоми ніяк не може замовкнути,
де ти вся немов протоптана
та хронічно розчавлена
здригуєш м'ятими крильцями
у човнику, що відчалює.
